Новий рік – одне з найдавніших і найпопулярніших календарних свят. Незважаючи на те, що цей день об`єднує все людство, за всіх часів у різних народів існували й існують свої традиції зустрічі Нового року та своя святкова атрибутика.
В Україні традиція новорічного святкування має особливо непросту та тривалу історію: наші прадіди у різний час святкували новий рік і в березні, і у вересні, і у січні – та й тепер 2 рази.
У сиву давнину, коли наші предки жили у гармонії з довколишньою природою, ставились до неї з великою шанобливістю та вжали її частиною свого життя, всі святкування збігались із природними циклами. Свято зустрічі нового літа (року) називали Новоліттям. Народження чогось нового, початок року, наступний етап життя природно розпочинався із настанням нової пори, приходом весни. Перше березня (або 14 за новим календарем) було першим днем нового року.
«Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…» – ця пісенька прийшла до нас ще з тих далеких часів. Ластівки прилітають навесні і співаючи, радіють приходу нового року.
Отже, Новий рік українці святкували навесні. Так було до ХІІ століття…
Виявляється, Старий добрий Дід Мороз – не такий вже й старий. А ялинка – не така вже й новорічна.
Міфологічного персонажа, пов’язаного із Новим роком у давній українській традиції немає.
Проте, ми всі чули про Мороза-Морозенка. Він, на відміну від Діда Мороза, був страшним, лютим духом, божеством холоду, віхоли, криги. Якого люди остерігались, боячись за худобу і збіжжя. Сильну холоднечу вважали його диханням, бурульки – його сльозами, іній – замерзлими словами. Снігові хмари, за уявленнями слов’ян – це волосся божества холоду. Як і у будь-якого іншого язичницького бога, було у нього своє генеалогічне древо. Батьком був дуже шанований і наймудріший з богів Велес, а от матір’ю божества холоду слов’яни вважали богиню смерті – Мару.
З етнографічних праць відома давня традиція, що побутувала у Заславському повіті. Господар, взявши куті, підходив до вікна, або виходив у подвір’я і говорив: “Морозе, морозе, ходи до нас куті їсти!” Повторивши цей заклик тричі і почекавши трохи, продовжував: «Не йдеш, то не йди і на жито, пшеницю і всяку пашницю!”.
А от товстенький бородатий дідусь з червоним носом з’явився у нас вже на початку ХХ століття і прийшов сюди із російської літератури, притягнувши за собою ялинку. Ялинку, яка нав’язливо замінила українцям їхнього традиційного Дідуха – прадавнього символа Нового року. Цікаво, що вічнозелене (тепер новорічне для нас) дерево, раніше використовувалось у весільних обрядах та символізувало відродження, вічне життя – весільне гільце.
Росія (власне, тоді ще Московія) перейшла на літочислення від Різдва Христового з 1 січня 1700 року. Що цікаво: деякі автори, які жили на Лівобережжі в другій половині XVII століття, наводять у дужках дату «від створення світу» – очевидно, щоб було зрозуміло московітам, адже Гетьманщина на автономних засадах тоді увійшла до складу Московського царства, але, як бачимо, зі своїми звичаями і своїм календарем. Таким, як в усій «культурній Європі» (а саме цей аргумент навів Петро І як вирішальний для переходу Московії на новий відлік часу…).
Новий рік за юліанським календарем припадає на два церковні свята. 31 грудня встановлене свято на честь христолюбивої благочестивої знатної римлянки Меланії, яка жила в IV–V століттях. 1 січня – це свято на честь Василія Великого (329–379 роки), архієпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії. Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя.
З початком ХVІІІ століття свято Нового року переносять на 14 січня. У переддень цього свята прийнято було пошановувати Маланку. Маланка-Вода спадає на Щедрий вечір разом з Василем-Місяцем сповістити господарів про майбутні урочистостіі погостювати в народі так і називається – гостини Меланки.
Василів вечір був завжди «віщим». Саме тоді прийнято було ворожити на судженого, свою долю, на майбутнє. Цей вечір був чарівним і особливим – сусіди, які посварились, обов’язково йшли миритись. А хлопці, отримавши гарбуза від дівчини, йшли ще раз спробувати долю, сподіваючись у Василів вечір розчулити майбутню наречену.
Багато повір’їв було пов’язано з цією датою. Люди вірили, що у ніч з 13 на 14 січня «відкривається небо» і в Бога можна попросити що завгодно. Вода у криницях перетворювалась на вино, а на печі у хаті танцювали святі Василь з Меланкою.
У кожному регіоні України було щось своє: обряди, повір’я, традиції. Та повсюди і для кожного день Нового року був особливим святом.