Про деколонізацію часто говорять ЗМІ — здебільшого через перейменування вулиць чи демонтаж памʼятників. Та за цим терміном стоїть набагато глибший процес: прагнення звільнитися від навʼязаних сенсів та створити свої.
У цьому тексті ми спробуємо розібратися, що таке деколонізація (зокрема — що таке символічна деколонізація, про яку і піде мова), як вона впливає на Словʼянськ, чи достатньо робить Словʼянська міська військова адміністрація і що можна запозичити з іноземного досвіду.
Якщо коротко, деколонізація — це процес відкидання чужого та повернення свого. Мова тут іде як про політику (наприклад, повернення Україною власної незалежної держави), так і про освіту (перегляд навчальних програм, щоб історія України подавалася не з імперської перспективи), економіку (замість залежати від центру імперії — розвиваємо свої підприємства), але ледь не найголовніше — про памʼять. Памʼять — це назви вулиць та провулків, памʼятники, меморіали тощо. Деколонізація памʼяті називається символічною деколонізацією. Проте навіщо нею займатися?
Уявіть, що ви дитина років шести. Ви гуляєте з батьками по центральній площі, їсте морозиво, ганяєте голубів та робите всі інші речі, що роблять шестирічні — аж тут вашу увагу привертає гігантський лисий дядя, який з прямою поставою стоїть у центрі площі. Ви питаєте маму: хто це? Мама, зайнята Фейсбуком, швидко відповідає: Ленін. У вашій свідомості дядя-Ленін запамʼятовується як великий, гарний та енергійний, до того ж — стоїть він на центральній площі міста. Значить, непоганий мужичок. Щось, певно, видатне для нас зробив. А ще у вашій памʼяті відклався Сталін, на вулицю якого вашому батьку порадив звернути навігатор та меморіал героям НКВС, який ви на цій вулиці проїхали. Про те, що видатне досягнення Леніна — окупація України, Сталіна — Голодомор, а НКВС — масові репресії, ви, дізнавшись, навряд чи повірите — не можуть же на честь злодіїв бути названі вулиці, встановлені меморіали чи памʼятники!
Саме тому нам потрібна деколонізація і саме тому вона на часі. Аби українські міста мали українських героїв, а не тих, хто навʼязаний нам звідкись, а свідомість українських дітей формувалася на власній історії, цінностях та прикладах.
В Україні цей процес почався у 2015 році. Прийнявши закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», почалися масштабні зміни: памʼятники Леніну та Сталіну падали, вулиці на честь комуністів перейменовувалися. Важливо зазначити, що тоді ми зупинилися тільки на радянському спадку, залишивши поза увагою спадщину російської імперії.
Та в процесі символічної деколонізації не варто зупинятися на найбільш очевидних фігурах. Потрібно розуміти, що Пушкін спрямовує дітей до літератури, яка оспівує імперію, а червоні генерали прославляють радянську армію.
Зміни знову настали у 2022 році. Завдяки закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», почалася ширша деколонізація, яка вийшла за межі радянського спадку і торкнулася всієї імперської присутності в нашому просторі — від пам’ятників Пушкіну до назв вулиць на честь російських діячів.
Отже, для того, щоби мати українську ідентичність, нам потрібна деколонізація. Тож рухаємося до наступного питання — чи достатньо робить Словʼянська міська адміністрація?
Словʼянська міська влада та деколонізаціяАби розібратися в перебігу деколонізаційних процесів у Словʼянську, ми поговорили із Дмитром Браславським. Наразі Дмитро — військовослужбовець 110-ї окремої механізованої бригади. До мобілізації — журналіст, співзасновник громадської ініціативи «Паперовий фронт», що займалася відстеженням дотримання закону про декомунізацію.
Дмитро переконаний, що, станом на сьогодні, найбільшою перешкодою для деколонізації є безпекова ситуація: «Найперше — фронт близько. У звʼязку з цим, проблеми деколонізації відходять на другий-третій план».
Іншою проблемою є сприйняття деколонізації місцевими жителями: «Друга проблема — байдужість місцевих жителів та високий відсоток проросійського населення. Таких людей важче залучати в обговорення та важче пояснювати важливість роботи».
Проте саме тут Дмитро відмічає прогрес: «Для багатьох стало зрозуміло, що росія — агресор. Завдяки розʼяснювальним матеріалам від міністерств та музеїв, було пояснено, що росія, радянський союз, російська імперія — це одне зло і заміщення нашого культурного простору їхнім. Багато хто це зрозумів, у тому числі — влада. У 2015 році був закон, який місцева адміністрація виконувала більш формально, і то не повноцінно. Зараз це працює краще».
Слова Дмитра підтверджують соціологічні опитування: якщо у 2020 році до перейменувань ставилися негативно 52% жителів сходу України, тоді як лише 23% — позитивно, то у 2023 цифри кардинально змінилися: за — 52%, проти — 18%.
З іншого боку, Дмитро наголошує, що велика частина роботи вже пророблена: змінені назви вулиць та демонтовані памʼятні обʼєкти з колоніальним спадком.
Перейменування вулиць та провулків оцінює позитивно: «Я думаю, що в останньому пакеті перейменувань була проведена непогана робота. Звичайно, були члени комісії, пропозиції яких не були враховані — я не був членом комісії, але теж надсилав свої і, через юридичні формальності, вони були відхилені представниками влади. Проте цілком можливо, що через певний час ми можемо знову прийти до переосмислення деяких назв».
Дмитро вважає, що у разі стійкого миру ми дійдемо до того, що будемо називати парки, лікарні та заклади освіти на честь наших героїв: «Я би сказав, що це вічний процес. При цьому, я не вважаю, що зараз це відбувається формально — вже є певне усвідомлення і в середньостатистичного мешканця громади, і в представників влади».
Щодо залучення громади до обговорення перейменувань, Дмитро каже: «Онлайн обговорення, розсилки, комунікації — це все можливо. Ми вже до цього трансформовувалися з часів коронавірусу, тому це не важко, головне — бажання. Треба охоплювати всі можливі інструменти. Проте повернусь до того, що більшість роботи вже зроблено і відповідно немає великої потреби залучати людей».
При цьому, за законом міська влада зобовʼязана залучати громаду до обговорення. Формально, закону дотрималися: Словʼянська МВА залишила електронну пошту, на яку місцеві могли надсилати свої пропозиції. Надійшло лише пʼять пропозицій — тобто, враховуючи, що станом на зараз у місті проживає близько 56 тисяч людей, у процесі обговорення перейменувань взяли участь 0,0089% населення.
Так комунікують із громадою щодо перейменування вулиць у м. Київ.
Фото: Єгор Варламов
Іншою проблемою Дмитро виділяє памʼятники на честь Другої світової війни: «Можливо, у майбутньому будуть прийняті законодавчі зміни щодо такого останнього великого прошарку роботи. Такі памʼятники мають багато радянської мілітаристичної пропаганди. Їх треба перероблювати — залучати митців, робити більш адекватними та нейтральними, можливо, навіть демонтувати. При цьому, щоб це зробити — треба багато юридичної роботи. Треба штовхати багато органів влади».
Приклади таких памʼятників у Словʼянську. Деякі з них вже стали «жертвами» вандалізму.
Фото 1: Вадим Лях, фото 2: Єгор Варламов
Опір деколонізації від місцевого населення він сприймає скептично: «Відверто кажучи, у 2023 році був пакет перейменувань — чи багато людей згадують, що цей процес відбувся? Багато тодішніх противників зараз протестують? Ні, всі сприймають це як даність».
Наостанок, ось посилання на інтерактивну мапу від Деколонізація.Україна з колоніальними елементами по всій Україні, у тому числі у Словʼянську. Щось — вже прибрали, проте багато символів залишаються досі.
Тепер розгляньмо іноземний досвід деколонізації.
Іноземний досвід деколонізаціїДеколонізація Литви почалася у 1988 році.
Як тільки руки «братської» росії на шиї Литви ослабли, почалися публічні дебати та мітинги. У Вільнюсі зʼявилася комісія муніципалітету, яка виносила пропозиції щодо перейменувань вулиць, провулків та інших географічних назв.
Литовці не обмежилися найпопулярнішими персоналіями. Окрім перейменувань вулиць Леніна, Дзержинського та місцевих червонів директорів, сталися перейменування проспекту Горького та «випровадження» погруддя Пушкіна на скромне місце родинної садиби.
Вулицям, зазвичай, або повертали історичні назви, що були до 1940 року (якщо про них було відомо), або присвоювали імена національних героїв. Втім, литовці також придумували нові назви — але не «Галактичну», а, наприклад, «Ісландську», оскільки Ісландія стала першою країною, що визнала незалежність Литви. Такий-от знак подяки.
Отже, у перейменуваннях була логіка і був сенс. Порожнеча на місці відкинутого радянського заповнювалася литовським.
Але не одними вулицями єдиними. У рік, коли Україна здобула незалежність, у Вільнюсі уже був демонтований памʼятник Леніну. Іван Юзич, безпосередній свідок подій у Вільнюсі, пізніше згадував: «З фасадів і фронтонів будівель зішкрібали все, що нагадувало про недавнє минуле. Команда альпіністів у повному спорядженні дряпалася на шпиль Будинку вчених, аби виколупати з лаврового вінка п’ятикутну зірку. Демонтувати вистачало що. Відносно невеликий Вільнюс — столиця радянської республіки — був щедро всіяний відповідною атрибутикою».
Юзич підсумовував: «Символи обіймають у свідомості особливе місце. Саме ті чудові, погожі дні початку вересня 1991-го, коли зникли з очей рудименти комунізму, стали в моїй пам’яті рубежем між старою і новою Литвою. А не всі попередні суспільні струси». Отже, саме зникнення колоніальних символів, а не формальні дати чи політичні події, стали для нього початком нової Литви.
Аналогічну логіку процесу деколонізації бачимо і в Польщі. Історик Ігор Гирич пише: «Як бачимо, поляки через назви вулиць, і не лише у Варшаві, вибудовують хронологічну лінію національно-визвольного руху польського народу за свою державу — від 1791 року до відновлення польської держави».
Звісно, «рубіж» між старим та новим, про який писав Іван Юзич, не переходиться за добу. Цей процес вимагає аналізу, мозкових штурмів, пропозицій, стійкості та волі. Ми віримо, що настане день, коли «рубіж» між старою та новою Донеччиною, старим та новим Словʼянськом буде перейдено. Та чи робить для цього достатньо міська адміністрація? Питання залишається відкритим.
Блог Єгора Варламова