Сьогодні, 5 липня 2026 року, виповнюється 12 років з дня, коли Слов’янськ та Краматорськ були звільнені від російської окупації.
Тоді, у 2014-му, 84 дні в полоні терористів під керівництвом Ігоря Гіркіна здавалися вічністю і найстрашнішим сном. Нам здавалося, що після повернення українського прапора над міською радою все найгірше залишилося позаду.
Сьогодні ми пишемо цей матеріал у зовсім інших реаліях. Прямо зараз точиться кривава, виснажлива битва за підконтрольну Україні частину Донеччини. Слов'янськ та Краматорськ знову під ударом.
Згадаємо, як починалася ця велика історія опору, і чому досвід 12-річної давнини досі тримає нас разом.
Усе почалося 12 квітня 2014 року, коли озброєні бойовики здійснили скоординоване захоплення міського відділу міліції та управління СБУ в Слов'янську.
Активний шлях до визволення розпочався на початку липня. Після зачистки та повного звільнення Миколаївки 4 липня, де сили АТО взяли в полон понад півсотні бойовиків, угруповання терористів опинилося в оточенні. Під натиском українських військових у ніч з 4 на 5 липня окупанти почали масово тікати в напрямку Донецька та Горлівки.
Уранці 5 липня 2014 року тодішній міністр оборони Валерій Гелетей телефоном доповів: «Пане президенте, ваша вказівка виконана. Місто Слов’янськ Донецької області зачищено від терористів. На цю хвилину піднімаємо прапор України…»
Слідом за Слов'янськом того ж дня були звільнені Краматорськ, Дружківка та Костянтинівка.
«Первозданна тиша» та сльози на площах: Спогади, які не стираютьсяМи зберігаємо спогади мешканців Слов’янська про той день, 5 липня.
Олексій Юков, пошуковець місії «Чорний Тюльпан»: «Колона окупантів сягала 4 кілометра, коли вони виходили з міста. Частина з них перевдягалася в цивільне і тікала. І всі у місті бачили, що йшли автобуси цивільні, потім військова техніка, потім знову автобуси. "Ополчєнци" позабирали всіх своїх близьких, дітей, жінок, усіх завантажили. І отак вони залишали місто».
Петро Дудник, пастор церкви «Добра Звістка»: «О 4 ранку мені телефонує охоронець будівлі... І каже: “Пастор, нікого немає в церкві”. Я питаю: “Як це? А де ж ті, хто жили?”. Він каже: “Нікого немає. Всі двері відчинені, розкриті. Ходжу по двору, збираю зброю, щоб місцеві її не розтягнули. Якось надзвичайно тихо у місті. Сяду на велосипед і проїду по блокпостах”. Хвилин через 40 він набирає і каже: “Слухай, нікого немає. На блокпостах коктейлі Молотова, недокурені сигарети, там курточка валяється, там автомат. Але людей немає”».
Зоя Клименко, мешканка міста: «Виходжу на вулицю на дорогу — тиша. Нема ніде нічого. Їде якийсь мужчина на велосипеді і говорить: “А наши ушли”. Я не зрозуміла спершу, хто наші і куди уйшли. Проходжу ближче до вулиці, де блокпост, а там нема нікого... І на дворі, от знаєте, така тиша — первозданна тиша. Немає людей і немає нічого».
Символ, який підписали напередодніМарина Олійник, працівниця міської ради (у 2014 році перебувала в евакуації): «Мені зателефонували: “Марина Миколаївна, все нормально, вони пішли…”. А я не зрозуміла, хто пішов. Питаю: “Хто?”. А він каже — “сєпари”... І я стою і плачу посеред міста Красноармійська (нині Покровськ) на площі. І в мене ллються сльози. Він каже: “Все, скоро будемо виходити на роботу”. І я сіла посеред міста і заплакала».
Прапор, який замайорів над Слов'янською міськрадою 5 липня, не був випадковим шматком тканини. Його принесли військові, які вибивали ворога з міста.
Іван Журавльов, військовослужбовець, який заходив у місто: «Нам із Василем Коломійчуком випала честь заводити колону у місто Слов’янськ. Коли ми підійшли до приміщення адміністрації, то там знаходилося декілька цивільних людей і один міліціонер... Ми попросили його провести нас на дах, щоб зняти прапори "днр" і почепити прапори України… Коли ми піднялися на дах, то першим ділом зняли прапори "днр", їх було там три. Ми їх зняли і підняли український прапор, який ми вже напередодні підписали: Другий батальйон Національної гвардії України».
Коли прапор піднявся, з площі пролунало «Слава Україні!». Місто чекало на своїх.
2014–2026: Битва триваєСьогодні Росія намагається знищити все, що Слов’янськ відновлював і будував протягом років відносно мирного життя. Місто знову чує вибухи, знову зазнає руйнувань, а його жителі знову розкидані по світу або здригаються від щоденних прильотів.
5 липня — це не просто історична дата з підручника. Тоді, 12 років тому, ми довели, що окупація — це не назавжди. Що ворог, який здавався всесильним, тікає, кидаючи зброю, коли отримує гідну відсіч.
Ми схиляємо голови в пам'ять про тих військових, які віддали життя за визволення Донеччини у 2014-му, і про всіх захисників та цивільних, чиї життя забрала ця велика війна сьогодні.
Слов’янськ — це Україна. Був, є і буде. Дякуємо Силам оборони за те, що над містом досі майорить той самий синьо-жовтий стяг.