Для Катерини Філонової війна почалася не у 2022 році, а ще навесні 2014-го, коли вона вперше була змушена вивезти дітей із рідного Краматорська. Після звільнення міста жінка повернулася додому, та через вісім років знову стала переселенкою. Нове життя у Дрогобичі, побутові труднощі, адаптація на новому місці та втрата чоловіка, який добровольцем пішов захищати Україну і загинув під Святогірськом, назавжди змінили її життя. Попри все, Катерина зберегла любов до рідного міста, навчилася відчувати Дрогобич своїм і переконалася: найбільше українців об'єднує глибока прив'язаність до дому, який війна змушує залишати.
Війна двічі змушувала покидати дім
Катерина Філонова народилася й виросла у Краматорську. Там минула більша частина її життя, там вона працювала журналісткою в локальних медіа. До 2014 року життя Катерини було пов'язане з рідним містом. Навесні того року вона перебувала у відпустці по догляду за дитиною. Саме тоді вона вперше була змушена покинути дім.
Те переселенство тривало недовго. Уже на початку липня українські військові звільнили Слов'янськ і Краматорськ, після чого родина повернулася додому.
Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році, зізнається героїня, для неї несподіванкою не стало.
Катерина пригадує, що розмови про можливий великий наступ тривали два чи три місяці, однак багато людей не вірили, що він справді станеться. Жінка ж поставилася до загрози серйозно й почала готуватися заздалегідь.
Чоловік із дітьми виїхали до Дрогобича приблизно за два тижні до початку вторгнення. Вони мали підготувати житло, де згодом могла б оселитися вся сім'я. Після початку великої війни Катерина приїхала до них разом із мамою та кішкою. Майже одразу після її приїзду чоловік пішов до військкомату. Він мав чітке рішення служити саме у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді, тож уже з 1 березня він перебував у її лавах.
Насправді військовий шлях чоловіка розпочався ще у 2014 році. Після звільнення Краматорська він сказав дружині, що не може залишатися вдома, поки на фронті гинуть інші. Тоді він підписав контракт і близько року воював у зоні АТО.
Після повернення чоловік вважав, що виконав свій обов'язок. Він залишив військову службу і працював у Данській групі з розмінування — цивільній структурі, яка займалася гуманітарним розмінуванням територій.
Однак у 2022 році знову добровільно пішов захищати Україну. Спочатку воював на Херсонському напрямку, потім — під Святогірськом. Саме там він загинув.
Дрогобич спершу видався складним
До війни Краматорськ був для Катерини містом, у якому вона почувалася комфортно. Вона усміхається, згадуючи, що завжди любила міста з чітким плануванням. Саме тому Дрогобич спочатку здавався їй дуже складним: вузькі вулиці, незвичне планування і власний, як вона сама каже, «топографічний кретинізм» постійно призводили до того, що вона опинялася зовсім не там, куди планувала прийти.
Та найбільшою проблемою були навіть не нові вулиці. Перші місяці життя в евакуації виявилися надзвичайно складними побутово. До Катерини Філонової приїхала подруга з Харкова разом із сином і кішкою. В одній невеликій квартирі, площею приблизно 36–40 квадратних метрів, яка багато років “не бачила” ремонту жили шестеро людей і два коти.
Співрозмовниця пригадує випадок із ветеринаром. Коли захворіли коти, Катерина викликала лікаря додому. Побачивши умови, у яких жила родина, ветеринар відмовився брати гроші за свою роботу.
Приблизно до червня життя поступово почало налагоджуватися.
Натомість говорити про адаптацію дітей Катерині важко. За її словами, на тлі втрати батька все інше втратило значення. Саме тому переїзд, нове місто, нова школа чи інші труднощі відійшли на другий план. Діти, безумовно, сумували. Особливо донька.
Жінка каже, що вже не могла сприймати власну квартиру як дім. Здавалося, ніби те життя залишилося десь в іншій реальності. Повернення більше не існувало.
Водночас саме переїзд допоміг пережити цей період. Катерина переконана, що, можливо, навіть краще, що ці дві події — вимушене переселення і втрата чоловіка — збіглися в часі. Життя довелося будувати заново вже в іншому місці.
Окремо жінка згадує про свої перші враження від Галичини. Найбільше її здивував темп життя. Після Донеччини здавалося незвичним, що до дев'ятої чи навіть десятої години ранку багато закладів ще не працюють.
Так само дивувало ставлення до часу. Якщо люди домовлялися про зустріч, запізнення на 15–30 хвилин тут нікого особливо не турбувало. Спочатку це було незвично. Згодом Катерина зрозуміла, що саме такий неспішний ритм допоміг і їй самій пригальмувати. Вона говорить, що ніколи не була людиною, яка прагне встигнути абсолютно все. Тому з часом саме ця неквапливість почала їй подобатися.
Ще одним символічним моментом для неї стала одна з неділь у Дрогобичі. Вранці жінка вийшла прогулятися містом. На вулицях майже нікого не було — усі були в церкві. Єдиними людьми, яких вона зустріла, стала туристична група. Екскурсію проводив Андрій Юркевич. Він привітався з Катериною, сказав, що вона шпацерує (ред. - неспішно прогулюється) містом, вона відповіла щось у такому ж дусі. Після цього на неї озирнулася вся група. Люди почали вітатися. Тоді Катерина раптом відчула, що її вже сприймають як місцеву. Саме в той момент прийшло усвідомлення: Дрогобич поступово став своїм!
Наприкінці розмови Катерина ділиться ще одним спостереженням. На її думку, українці дуже глибоко прив'язуються до місця, де живуть. Це стосується і сходу, і заходу країни. Навіть Донеччина, яку свого часу заселяли люди, готові вирушати на нові території, з поколіннями втратила цю мобільність.
Вона порівнює Україну зі Сполученими Штатами, де люди значно легше змінюють місце проживання чи роботи. Саме тому іноземцям часто складно зрозуміти українців, які плачуть, залишаючи свої будинки.
На переконання Катерини, ця прив'язаність до власного дому, до своєї землі й міста є однією з рис, що об'єднує українців незалежно від того, живуть вони на сході чи на заході країни.