Вікторія Мельник родом зі Слов’янська. Після заміжжя вона переїхала до селища Билбасівка, працювала на хлібокомбінаті та виховувала сина Євгена, який навчається у Слов’янській спеціалізованій школі № 23 для слабозорих дітей. Через повномасштабну війну родині довелося двічі залишати дім, жити за кордоном, повертатися та знову евакуюватися. Нині Вікторія разом із сином мешкає у прихистку в селищі Верхній Дорожів на Львівщині.
Перша евакуація — до Польщі
Перший переїзд відбувся у 2022 році. Вчителька класу, в якому навчався син героїні, запропонувала їй долучитися до групи зі школи, яка виїжджала до Львова. Родина збиралася поспіхом, беручи із собою лише найнеобхідніші речі. Чоловік Вікторії залишився вдома, тому жінка із сином виїжджали вдвох.
Згодом вони переїхали до Польщі, у місто Хелм, де прожили два з половиною роки. До початку повномасштабної війни син Вікторії Мельник навчався офлайн, а після того, як родина виїхала з рідного міста, хлопчик продовжив навчання дистанційно.
Після повернення до Слов’янська жінка знову пішла працювати на хлібокомбінат. На цій роботі вона залишалася поки безпекова ситуація в місті не стала погіршуватися. Обстріли ставали частішими. До мешканців приходили військові та поліція, заходили у двори, опитували людей і проводили перепис, щоб з’ясувати, хто проживає в будинках, а також наголошували на евакуації через небезпеку.
Рішення про черговий виїзд довелося ухвалювати в умовах небезпеки. Вікторія розповідає, що її остання робоча ніч на хлібокомбінаті збіглася з обстрілами території навколо підприємства.
Вдруге родина знову залишила дім в серпні 2026 року, вирушила на захід України.
Прихисток у Верхньому Дорожеві
Спочатку Вікторія Мельник із сином приїхали до Львова. Однак там не було вільних місць, тому їм запропонували переїхати до селища Верхній Дорожів. Родина погодилася. У місцевому прихистку вимушених переселенців зареєстрували та надали безкоштовне місце для проживання. Відтоді Вікторія із сином живуть там. Загалом умовами проживання жінка задоволена.
Після переїзду жінка почала шукати роботу. Вона їздила до Дрогобича, де стала на облік у центрі зайнятості. Там їй допомогли з працевлаштуванням. Уже після зйомок героїня знайшла роботу в місті Дрогобич від місцевої філії Львівського обласного центру зайнятості та плете маскувальні сітки.
Життя без постійного страху
Після пережитого у Слов’янську можливість спокійно спати та не прислухатися до звуків обстрілів має для Вікторії особливе значення. На Львівщині вона відчуває себе значно спокійніше, ніж удома, де постійно доводилося зважати на небезпеку.
Важливою для неї стала й атмосфера у прихистку. Вікторія каже, що люди, які там живуть, спілкуються, дружать між собою і допомагають одне одному. Вона не відчуває агресії з боку інших мешканців.
Так само добре, зауважує жінка, до переселенців ставляться й місцеві жителі, які живуть поруч із прихистком.
Вікторія переконана, що взаємна підтримка особливо важлива для людей, які через війну опинилися далеко від своїх домівок. Вона цінує доброзичливість місцевих мешканців і те, що люди в прихистку можуть розраховувати одне на одного. Жінка наголошує: незалежно від того, звідки люди приїхали та за яких обставин були змушені залишити свої домівки, вони не повинні ставати чужими одне для одного.