• Головна
  • Читали зі студентами Ліну Костенко і плакали, - спогади викладачки університету про окупацію Слов’янська
14:30, 11 квітня 2019 р.

Читали зі студентами Ліну Костенко і плакали, - спогади викладачки університету про окупацію Слов’янська

Читали зі студентами Ліну Костенко і плакали, - спогади викладачки університету про окупацію Слов’янська

12 квітня 2014 року Слов’янськ був захоплений проросійськими бойовиками. З цього дня пройшло майже п’ять років. Всього декілька місяців місто знаходилося в окупації, але зазнало великих страждань. Війна між Україною та Росією не закінчилася, а пішла далі.

Сьогодні ми згадуємо цей день, як трагічну сторінку історії Донецької області. І досі сподіваємося на те, що війна піде і з інших окупованих міст Донбасу, як пішла 5 липня 2014 року зі Слов’янська. Україна повинна знову стати єдиною.

Сайт 6262.com.ua підготував цикл матеріалів - спогадів. Очевидці, які перебували у Слов’янську під час окупації, бачили захоплення міста своїми очима, розказали свої історії.

Історію свого життя під час окупації розказала і одна з викладачів Донбаського державного педагогічного університету Зоя Олександрівна Клименко.

З головною героїнею історії зустрічаємося в бібліотеці. Жінка у складі організації "Слов’янські дівчата" вже майже п’ять років допомогає плести сітки українським захисникам. Там ми сідаємо за стіл, щоб поговорити.

Про окупацію Слов’янська Зоя Олександрівна дізналася, коли їхала у громадському транспорті. Тоді її знайома їхала до відділу міліцію в центр, щоб передати їжу "нашим мальчикам". Тоді Зоя Олександрівна не витримала і поїхала подивитись, що відбувається у місті. Побачене її надовго вразило. Все, що відбувалося, не сприймалося жінкою всерйоз. Не сприймалося всерйоз до тих пір, поки на Артема, де вона мешкає, не виріс блокпост сепаратистів. 

Під час бойових дій в окупованому Слов’янську, в університеті проходили пари та іспити. Зоя Олександрівна згадує, як це відбувалось.

"Під час лекцій, особливо, коли йшла тема війни. Це вже було зовсім інше відношення до війни, до творів. Коли я читала Ліну Костенко, то не могла стримати сліз. І студенти плакали".

Зоя Олександрівна розповідає і про найстрашніший день для неї. В університеті проходив іспит з української літератури. Студенти приїхали його скласти. О дев’ятій вечора викладачці зателефонували і сказали, що гуртожиток, де жили студенти, почали бомбити. Студенти, які приїхали складати іспит, залишалися там. Зоя Олександрівна почала обтелефоновувати знайомих, але хтось нічого про це не знав, хтось не відповідав на дзвінки.

Рано вранці жінка побігла до університету, щоб дізнатися, чи все добре з тими, хто був у гуртожитку. Коли вона підходила до корпусу, то почула як летить скло. 

"І я бачу, як летить це скло. І настільки для мене це було страшно. Не знаю чого. Така тиша, ніби-то, стоїть. І оце скло. І воно так осипається. Оцей гуркіт падаючого скла для мене був дуже страшний."

Коли Зоя Олександрівна зайшла в університет, то дізналася, що в той день вбило жінку, яка працювала на вахті. Тоді вона дізналася про те, що більшість студентів виїхало напередодні обстрілу. Внизу, недалеко від гуртожитка, стояла нона сепаратистів, вони стріляли в бік Карачуна.

Тоді місто обстрілювали дуже часто. Син Зої Олександрівни працював в пожежній частині. Під час обстрілів він постійно виїжджав на виклики. Чергування сина для жінки були найважчими. 

"Для мене оці дні проходили від зміни до зміни. Оця доба, коли він працював, я чекала з жахом, бо не знала, що це буде".

Поруч із будинком Зої Олександрівни стояв блокпост. На ньому, по словам жінки, чергували чеченці. Якось вона з вернулася до одного з них із запитанням: "Де ви живете?". Той почав розповідати, де він живе у Слов’янську. Тоді жінка перепитала:"Ні, де ви взагалі живете? Ви ж сюди приїхали чому? Референдум вже ж провели?". Настрій чоловіка змінився і він зі злістю наказав жінкам йти далі. 

Зоя Олександрівна каже, як дивувалася, коли люди з її будинку, яких вона знала давно і не думала, що ті можуть підтримувати таке, носили їсти сепаратистам, як ночували на блокпостах, як дівчатка залицялися до терористів. А вчительки писали антиукраїнські плакати, - додає жінка.

Зоя Олександрівна згадує, що як і більшість людей, вона не знала, наскількі ці обстріли можуть бути вбивчими. Тоді вірилося, що можна заховатися в простінках квартири, закласти вікно подушками і це може захистити. Коли побачила будинок, в який поцілив снаряд, то зрозуміла що спасіння нема. Тоді ще більше злякалася.

Викладачка додає, що війна перевірила, хто є хто. Ставлення людей змінилося до всього. 

Багато конфліктів було з оточуючими через її погляди на країну. Зоя Олександрівна згадує, як посварилася з подругою. Мали зовсім різне розуміння того, що відбувалося. Навіть після повернення миру, вони не спілкувалися рік. Але потім Зої Олександрівні довелося допомогати жінці. Викладачка радіє, що подружка зараз підтримує Україну.

"Ми стали не кращими. Ми стали не гіршими. Ми стали іншими. Але ця іншість..."

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Слов’янськ #новини #окупація Слов’янська #Слов’янськ 2014 #Клименко Зоя Олександрівна #захоплення Слов’янська #війна
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Оголошення
live comments feed...