“Якщо я перестав читати, я, напевно, помер”, - Віктор Разживін

23 квітня відзначали Всесвітній день книги та авторського права. І, згадуючи про літературу у Слов’янську, не можна обійти стороною цю людину.

Віктор Миколайович Разживін - справжній поціновувач книги, викладач зарубіжної літератури в Донбаському педагогічному університеті, директор Книгарні “Є” у Слов’янську та член журі великого літературного конкурсу “Коронація Слова”.

Його добре знають у Слов’янській бібліотеці, на книжкових толоках та літературних фестивалях.

Народився Віктор у 1965 році у невеличкому селищі Запорізької області Бердянського району. Там і навчався.

Сім’я була двомовною. Батько Віктора - росіянин, говорив російською. Але знав і читав українською також. Мати - українка говорила українською, походила з родини кубанських козаків, які повернулися в Україну. Тому і українська вимова була специфічною.

Хлопчик навчився читати, коли йому було чотири роки. Навчився читати сам. Першою книгою, яку прочитав, стала “Ася і Перше кохання” Тургенєва.

“Це не любов до Тургенєва і до російської літератури. Просто книжка була дуже красива, не схожа на інші. Там гравюра була намальована: дівчина стоїть під деревом, гілочка колишеться. До цього часу пам’ятаю цю книжечку білого кольору, і гравюра зроблена золотом”.

4-річний хлопець підходив до дорослих та питав, як читається та чи інша літера. Сестра, або батьки розповідали. З того часу Віктор читає постійно. З першого класу був записаний у три бібліотеки: “Просто у нас в селі було три”, - додає з посмішкою Віктор Разживін.

Уся сім’я читала багато. У родини була бібліотека приблизно на тисячу книжок. Для сільської сім’ї це була достатньо велика бібліотека.

В шкільні роки Віктор Разживін читав дуже багато. Найбільше, як і всім хлопцям тоді, подобалися пригодницькі романи, фантастика, детективи. Але, якщо порівнювати з іншими людьми, Віктор був достатньо дивним читачем. Ще за шкільного віку він завів собі читацький щоденник, в якому відзначав не тільки назви прочитаного, але й жанри. Намагався урізноманітнити книги, які читав. Це могли бути і наукові книжки, п’єси, драматургія.

“Ну я ж кажу, що був дещо ненормальним. Але якщо говорити про захоплення, то вони були як і у інших читачів мого віку. Те, чим захоплювалася вся дітвора того часу”.

З самого дитинства Віктор читає дуже швидко, хоча не вчився цьому. Воно вийшло так випадково. Він намагається сприймати сторінку зором, а не водити за рядком. Так він звик. Бажання до книжки і до читання було закладене з дитинства. Сім’я впливає на бажання дітей читати, але у більшості випадків, діти самі прагнуть, або не прагнуть цього.

Віктор Миколайович згадує, як класний керівник Марія Карпівна Гайдашевська забирала книжки, які він брав у бібліотеці і казала, що віддасть тільки після того, як він здасть на відмінно всі предмети.

“Книжки не заважали мені у навчанні, але я б і не сказав, що занадто допомагали”.

Окрім книг і літератури, Віктор захоплювався хімією. Сам каже, що занудою, який тільки і робить, що сидить за книжками, не був. Бігав з хлопцями, грав у футбол.

Після школи Віктор мріяв піти вчитися на геолога. Але конкурс був великий. Іспит для вступу був складений невдало, тому Віктор Разживін вирішив змінити профіль.

У Донецьку він вступив на філологічний факультет Донецького державного університету на спеціальність російської мови та літератури. Навчання подобалося. Читання літератури для університету не напрягало студента, бо він і до того читав дуже багато. Але на третьому курсі всіх хлопців в університеті забрали в армію, тому навчання перервалося.

“Я, напевно, не був дуже гарним студентом. Це було хороше, веселе студентське життя тих часів.”

Після навчання Віктор Разживін одразу потрапив на роботу в школу.

Ще під час студентства одружився. Дружина Наталія Овчаренко разом з батьками мешкала у місті Святогірськ. Після того, як молоді студенти закінчили навчання, їх розподілили з університету саме туди.

“Починав я свій трудовий шлях учителем російської мови та літератури у Святогірській середній школі”.

Через рік роботи у Святогірську дружину Віктора запросили на кафедру української мови в університет у Слов’янську. З часом, щоб не їздити з міста до міста, сім’я переїхала до Слов’янська. Віктор Миколайович пішов працювати до ЗОШ №13.

При Слов’янському педагогічному університеті відкрився педагогічний ліцей. З часом Віктор Разживін пішов працювати туди. Протягом роботи почав викладати не тільки російську мову і літературу, але й зарубіжну літературу. В цей же період він отримав другу вищу освіту - закінчив Донецький університет вдруге. У цей раз зі спеціальністю української мови та літератури.

З другою вищою освітою Віктор Миколайович Разживін із впевненістю пішов працювати до університету. Пішов на аспірантуру, захистився.

Спочатку робота в університеті сприймалася Віктором “пафосно і патетично”. Школа завжди тримала в рамках. Підготовка до занять - важча, ніж до лекцій. Окрім того, треба заповнювати багато паперів і документації. У цьому плані в університеті було набагато легше.

Весь час Віктор Разживін пропрацював в освіті.

Методику викладання в університеті Віктор Разживін підбирає самостійно. Все залежить від студентів, до яких приходить. Як каже викладач, завжди є люди, які читають багато, і ті, хто читає небагато. Але кількість прочитаного не впливає на успішність навчання. На заняттях Віктор Миколайович намагається змотивувати до читання, влаштувати творче змагання, розказати щось цікаве, що зачепить, підштовхне прочитати. При цьому всьому завжди є базова інформація, яка може бути не такою цікавою, але яку необхідно записати.

Окрім викладання в університеті, Віктор Разживін є членом журі великого літературного конкурсу “Коронація слова”.

Під час того, як Віктор займався науковою роботою, колега запропонувала написати монографію, яка буде присвячена творам-переможцям “Коронації слова”. Над монографією працювало 11 авторів. Після того, як монографію видали, а засновники конкурсу її прочитали, всіх 11 авторів запросили стати членами журі.

Автори у конкурсі - відомі вже письменники та автори-початківці. Журі не бачать прізвищ письменників, тому оцінюють виключно роботи. Переможців безкоштовно друкує видання “КСД”. Видають не менше п’яти тисяч примірників книг.

“Але для того, щоб тебе видали, треба щось написати…Було б бажання.”

Як розповідає Віктор Разживін, зараз для молодих авторів дуже багато можливостей для публікацій. Проводять безліч конкурсів, видавництва допомагають. Але для того, щоб тебе видали, треба, щоб тебе помітили.

“Коронація слова” дала життя багатьом відомим іменам української літератури: Кідрук, Роздобудько, Дара Корній, Вдовиченко, Талан. Це лише невеличка частина тих, хто завдяки конкурсу став впізнаваним в Україні письменником.

Наразі для молодих письменників головна проблема - не де видатись, а як продати книгу, яку видали.

“Головна проблема у тому, що читач і автор далекі один від одного”.

В Україні багато авторів, які пишуть дуже добре. Їх видають відомі видання, але книги не купляють, бо люди не знають про цього автора.

І, хоча Віктор Миколайович багато працює з книгами, бажання написати власну книгу у нього не було. У молоді роки він намагався писати вірші, але, як сам зізнався, великого поетичного дару не мав. Прозу писати навіть не пробував.

Але із задоволенням взяв участь у bookchellenge, який був влаштований українськими письменниками. За рік треба було прочитати велику кількість книг. Відгуки про прочитане Віктор Разживін залишав у себе на сторінці в соціальній мережі.

“Хочеться висловити думки так, щоб вони були правильно сформовані. Мені прочитати книгу було легше, ніж написати про неї відгук”.

Півтора роки тому у Слов’янську з’явилая Книгарня “Є”, керівником якої став Віктор Разживін. Не дивно, що саме людина, яка захоплюється літературою, сприяла появі книжкового магазину в місті.

Перемовини з мережею книгарень пройшли успішно. Їх бажання відкрити книгарню в Донецькій області та бажання Віктора створити книгарню у місті співпало. Хоча спочатку думали про відкриття Книгарні “Є” у Краматорську.

“Кожен хороший читач мріє, якщо стати не власником книгарні, то хоча б продавцем”.

Наразі Книгарня продовжує розвиватись. За книжками приїжджають люди зі всієї Донецької обалсті. Для того, щоб залучити людей, там проводять майстер-класи, зустрічі, літературні обговорення.

Попитом у книгарні користуються дитяча, професійна література. Українську художню літературу беруть менше, ніж зарубіжну.Спочатку люди дивувалися україномовному персоналу книгарні. Але за час, що вони існують, вже звикли.

Про книжки Віктор Разживін говорить із захопленням. Що почитати обирає дуже прискіпливо і довго. Не любить брати книги, які не читатиме, тому дуже відповідально ставиться до вибору літератури для читання.

“Книжки - це все. Я можу уявити, що у мене погіршилося здоров’я, можу уявити, що закінчив працювати. Але що я не читаю - не можу уявити. Якщо я перестав читати, я, напевно, помер”.