Я знаю як це - любити ворога. Петро Дудник про волонтерство та допомогу людям

У Слов’янську пастора Петра Дудника знають багато людей. Під час бойових дій чоловік разом зі своєю дружиною та іншими волонтерами церкви займалися евакуацією багатьох слов’янців.

Але його шлях допомоги почався ще задовго до війни у Слов’янську. Любити людей, цінувати життя, допомагати іншим - прості істини, які можуть змінити світ на краще. До Дня волонтера ми вирішили поспілкуватися з Петром Дудником і поділитися його історією допомоги людям.

Спілкування з нами пастор починає з розповіді про сім’ю - одружений, має 10 дітей: двоє власних і вісім всиновлених. Говорячи про початок волонтерства, згадує дитинство: “Мама нас вчила, що робити добро - це правильно”.

Становлення як волонтера

Петро розповів, що народився на Кіровоградщині у місті Олександрія. Сім’я жила біля залізничного вокзалу і завжди приймала у себе людей - тих, хто потребував допомоги. Пускали до себе переночувати. Були випадки, коли замість подяки сім’ю обкрадали. І хоча це переживалося важко, незабаром сім’я знову відкривалася людям та продовжувала допомагати тим, хто цього потребував. Це вплинуло на Петра і у подальшому житті. Тоді ще хлопцем він зрозумів, що це правильно - захищати слабшого, допомагати бідному, робити добро.

Життя Петра Дудника змінилося після армії, як каже сам чоловік: “До мого життя доторкнувся Бог”. З 1990 року почалося офіційне волонтерство Петра. Тоді вони з церквою допомагали дітям з інтернатів, дитячих будинків. Життя було направлено саме на це. На своєму шляху пастор націлений на допомогу на рівні цінностей. Адже волонтерство може бути короткостроковим, а може взагалі змінити життя людини. 

Петро згадує спілкування з людиною, яке за хвилину змінило його думки і дало напрямок на подальші 20 років життя священослужителя та волонтера. Це була розмова про допомогу “дітям вулиць”. На той час в Україні за неофіційною інформацією було близько 230 тисяч безпритульних дітей. Вони жили на вокзалах, ринках…
Петро Дудник спочатку хотів відмовитись, але почув історію про хлопчика, який збирав морські зірки і кидав їх у море, щоб врятувати. І хоч він не міг врятувати всі їх, але для кожної, яку він врятував, то було життя.

“Можливо ми і не зможемо допомогти всім дітям України, але до кого доторкнемося - тим допоможемо”.

Тоді вони почали свій невеличкий проект - годувати безпритульних дітей обідами. Кожен день до них на обід приходили 50 дітей. З ними спілкувалися, переодягали. Так продовжувалося певний час, декілька місяців. Тоді команда орендувала приміщення по нинішній вулиці Ярослава Мудрого. До речі, місто тоді не допомагало у благодійництві загалом. Там влаштовували кожен день їжу дітям, які не мали власного житла. Але одного разу у дощ після обіду, коли всім потрібно було розходитись, чотири дитини попросили залишитись, бо їм не було куди йти. Ті чотири дитини спали за столом, за яким їли. З того моменту почалася організація дитячого притулку “Паруса Надії”.

“Навіть найкращий християнський притулок не замінить дітям батьків”

Період всиновлення

Тільки сім’я може змінити дитину, - каже Петро Дудник. І тоді у церкві почався період всиновлення. Петро з дружиною були першими, хто всиновив дитину. Тоді чоловік вже був пастором у церкві. А пастори проповідують те, що в них у серці. Тому і чоловік заговорив про всиновлення. Адже про це говориться і у Біблії. Люди з церкви також почали всиновлювати дітей. І саму ідею всиновлення вже почали розповсюджувати по Україні - створювали конференції, ділилися відеороликами. Був створений Альянс “Україна без сиріт”.

“Бог мені сказав: “Я хочу, щоб ви не тільки всиновили дітей, але змінили ментальність нації”.

Раніше ідея всиновлення не підтримувалася суспільством. Цього соромилися, оминали. Зараз ситуація змінилася кардинально. Всиновлення дитини - це не взяти собі, але віддати себе. Віддати свій час, свою любов, свої гроші. Змінюється все твоє життя. Від ідеї “мені”, “собі”, “аби мені було добре” українці перейшли до 2014 року, де тисячі, десятки тисяч людей почали допомагати один одному. 

Захоплення Слов’янська та Церква

Коли у місті почалися бойові дії, ідея сепаратизму, комунізму, російська ідеологія та її прихильники для Петра Дудника були ворожими. Він не хотів з ними воювати, але зрадити країну було не можна. Бо той, хто зрадив один раз, зраджуватиме і надалі. 

Окрім того, ідея російського комунізму була ворожою Петру ще задовго до захоплення міста. У часи Радянського союзу за віру в Бога могли саджати до тюрми. А у школі хлопця запевняли, що він залишиться без вищої освіти. Між іншим, Київський економічний університет відмовив хлопцеві у навчанні через його релігію. Надалі йому це не завадило отримати вищу освіту не лише в Україні, але й Німеччині. 

Окрім того, люди, які захоплювали місто, вважали церкву, в якій Петро є пастором, американською. Американці для них - вороги, значить і Церкву треба знищувати. Тоді Церкву "Добра Звістка" захопили, на території церкви поставили танки, з яких стріляли. Туди прийшли священики московського патріархату, які також претендували на територію і саму церкву. Близько ста людей бойовиків жили тоді у захопленій будівлі.

“Це все була вбивча ідеологія, яка потім розстріляла наших чотирьох братів”

Про це сайт 6262 робив великий матеріал: Чужая религия как оправдание убийства

Евакуація

У 2014 році люди, які мали не місцеву прописку, були під загрозою і не могли спокійно виїхати з території міста. Петро Дудник спершу допоміг знайомим виїхати до Харкова. Залізниця і автовокзал тоді вже не працювали. Під час першої спроби виїзду стався обстріл. На другий день сім’я потрапила до Харкова, а Дудник написав пост у фейсбуці про те, що допоміг евакуюватися сім’ї. Тоді під цим дописом з проханням про допомогу почали писати й інші. Багато людей просили допомогти їм виїхати з міста. Спочатку Церква почала організовувати евакуацію жінок з дітьми та літніх людей. Було три маршрути, куди вивозили людей. Хворих і літніх людей вивозили до Харкова, там їх забирали інші волонтери і піклувалися про них. Тих, хто мав куди поїхати, але не мав змоги виїхати з міста, везли в Ізюм. Там працювало авто та залізничне сполучення. 

Тих людей, яким не було куди тікати, везли до Святогірська. Там церквою був організований табір, де надавали допомогу, навіть психологічну. Уже у Святогірську формувалися групи людей, яких відправляли вже далі - вглиб України до сімей, які готові були надати житло переселенцям. 

З часом почали вивозити всіх, хто цього потребував, не лише жінок і дітей. Коли Церква вже була захоплена, людей забирали з території Центрального Басейну та мікрорайону Артема.

Був час, коли не було можливості вивозити людей великими бусами. Сепаратисти хотіли забрати машини. Як згадує Петро Дудник, про те, що бусам не треба заїжджати у місто, його попередив Бог. На наступний день після того сепаратисти приїхали до Церкви, щоб забрати транспорт. Дійсно великою вдачею було те, що автомобілі не заїхали назад у місто, а залишилися далі. Тоді людей почали вивозити до блокпостів легковими автомобілями, а вже далі їх забирали великі буси і розвозили по різним місцям. 

І тоді волонтери продовжували евакуювати людей. У той час вони втратили п’ять машин, чотири водія були в полоні у сепаратистів. При цьому волонтери церкви продовжували допомагати людям.

Коли почалися бойові дії, і бойовики захопили Слов’янськ, Петро Дудник продовжував виконувати свої обов’язки священика, пастора. Він їздив по блокпостам, навіть до сепаратистів, давав молитвослови і молився разом з людьми. Просив читати молитву, щоб люди дожили до ранку. Бо розумів, що багато хто з них піддалися поганому впливу. Це було тоді дійсно небезпечно. 

“Життя людини - це найвеличніша цінність, яка є”.

Петро Дудник згадує той час, коли у Слов’янську говорили про загиблих сепаратистів, тоді люди з Церкви проїхалися по сім’ям цих загиблих. В одній з сімей залишилася жінка з дітьми. Вони жили за Слов’янськом. Тоді Петро Дудник з помічниками купили їжі, дитячих речей і відвезли в ту сім’ю. 

“Я знаю, як це - любити ближніх. Я знаю як любити дальніх. Я знаю, навіть, як любити ворогів. Ми доказували це своїми справами. Люди, які прийшли нас вбивати, а ми кормили їх дітей і допомагали дружинам”. 

За час бойових дій Церква разом з Петром Дудником вивезла зі Слов’янська приблизно чотири тисячі людей. Близько 12 тисяч людей вивезли з інших міст Донбасу.

Після звільнення міста

Після звільнення Слов’янська потрібно було допомагати людям відновлювати будинки. Тоді знову дали “клич” по країні. Люди відгукнулися. Приїжджали з інших міст, допомагали матеріалами. Але були і інші міста, де потребували волонтерської підтримки: Миронівка, Світлодарськ, Авдіївка…

У більшості волонтери церкви допомагали і допомагають цивільному населенню, але є групи, які допомагають військовим. Наприклад, у церкві є капелани, які їздять на фронт до військовослужбовців. 

“Є на все свій час і свої виклики. Ми думаємо не тільки про те, як допомогти людям, а як змінити їх цінності”.

Волонтерська діяльність Петра Дудника і Церкви не зупинилися із звільненням Слов’янська. Вони допомагали евакуюватися й іншим цивільним, які стали заручниками бойових дій.

Наразі вздовж всієї лінії розмежування діють 34 волонтерські місіонерські команди, які зараз там живуть, працюють і допомагають людям. Почалася централізована робота.

Волонтер - це людина, для якої чужий біль ближчий, ніж персональна безпека або комфорт. Це людина, яка реагує на біль іншого. Це людина, яка допомагає змінити цінності,  - говорить Петро Дудник.

Мотивація і нагороди

Петро Дудник неодноразово отримував нагороди і подяки. Однією з великих нагород стала премія “Євромайдан SOS”.

Проте, зовсім не це мотивує робити добрі справи і надалі. Добрі слова і подяка - це, звичайно, приємно і надихає, але не мотивує. Як віруюча людина Петро розділяє любов у своєму серці з ближніми. Звісно, бувають моменти втоми і виснаження. Тому це нормально, коли ти робиш якусь справу певний час, а згодом відходиш, щоб далі вести нормальне життя, - каже Петро. Адже люди, які не можуть відпочити, відпустити ситуацію, перезарядитись, вони можуть швидко згоріти. “Я живу не для цього”, - каже пастор. 

“Головна моя нагорода буде на небі”