12 грудня акторові і режисерові Леоніду Бикову виповнилося б 88 років. Фільм "У бій йдуть одні старики" зробив його легендою.... Між тим, сам актор, якого пам'ятає і любить не одне покоління глядачів, старим стати не встиг.
Леонід Биков — лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінаціях «Перші премії за художні фільми» та «Найкраща чоловіча роль» за 1974 рік, Лауреат державної премії УРСР (1977) тощо. 2001 року в Києві було відкрито пам'ятник Військовим льотчикам, зразком для скульптури якого став кінообраз Леоніда Бикова. На честь Бикова названа одна з вулиць Києва, у Краматорську - літак СУ-27, у Василькові - МіГ-29, на борту якого написано "Маестро. Леонід Биков", є бортовий журнал Леоніда Бикова, льотна книжка. Його ім'ям названо астероїд та з цього року вулиця у Слов'янську.
Народився Леонід Федорович 12 грудня 1928 в селі Знам'янському Слов'янського району. У 1929 році батьки переїхали до Краматорська (селище Жовтневе). У 1936 році сім'я переїхала на нове місце проживання — район «Прокатчики». В цьому ж році він поступив до першого класу школи № 6. Трохи пізніше навчався у 11-й школі до 1941 року. Під час Другої світової війни у жовтні 1941 року разом із сім'єю був евакуйований до м. Барнаул. Після повернення до Краматорська поступив до машино-будівельного технікуму.
Хлопчиськом мріяв то літати, як прославлений Чкалов, то борознити світовий океан. Вчитися було ніколи, перебивався з двійки на трійку. Коли почалася Друга Світова війна, Льоня з'явився у військкомат разом зі старшими товаришами і набрехав, дивлячись на дядечка-військового чесними блакитними очима, що йому вже вісімнадцять. Ну, майже, а значить, він цілком готовий, а головне, дуже хоче захищати Батьківщину. Білявого нахаленка прогнали: закінчи, мовляв, спочатку школу.
У переможному сорок п'ятому радянські льотчики, повертаючись через Україну в свої рідні міста і села, радісно виспівували «Смуглянку». А майбутній творець знаменитого фільму «У бій йдуть одні старики» тихенько зітхав: ах, доля-лиходійка, ну чому він не встиг повоювати разом з цими героями?! Якимось дивом, незважаючи на зростання метр з кепкою і щуплу статуру, йому вдалося потрапити у Другу спецшколу для льотчиків і провчитися там цілий місяць, поки не розгледіли і не виключили. Розчаруванню його не було меж.
Далі Леонід відправився до Києва, катувати щастя у Вищій Школі акторів. Стольний град не зустрів провінційного парубка з розпростертими обіймами: Биков з тріском провалився на вступних іспитах. Повернутися в рідне село повним невдахою здавалося йому немислимим ганьбою, тому він поїхав до Харкова і вже там вступив в театральний інститут.
У 1951 році одразу після закінчення інституту потрапив у трупу Харківського театру імені Тараса Шевченка і майже одразу надійшло запрошення в кіно. Роль матроса Паллади у виставі «Загибель ескадри» стала дебютною на театральній сцені. Потім (1952) була роль Павки Корчагіна у «Як гартувалась сталь», Москатель у комедії «З коханням не жартують». Биков на сцені театру зіграв понад 20 ролей — головних, другорядних і навіть без слів («Не називаючи прізвищ», «Роки блукань», «Людина шукає щастя», «Вулиця трьох солов'їв, 17», «Коли цвіте акація», «В пошуках радості» тощо).
Хоча друга роль у кіно, у фільмі «Доля Марини» (1953 р.) молодому акторові дісталася більш ніж скромна, він зіграв простого сільського хлопчини Сашко так блискуче, що багато в чому завдяки цьому простенька комедія виробила в прокаті справжній фурор. У «Приборкувачі тигрів» (1954) Бикову дісталася роль побільше, і його іронічно-комедійний талант розкрився в повній мірі. Він так неповторно смішно і зворушливо зіграв закоханого Петю Мокіна, що і зараз багато переглядають картину саме через нього. Буквально через пару тижнів на екрани радянських кінотеатрів вийшов фільм, який тодішній глядач так полюбив, що ще довгий час Леоніда Бикова інакше як «Максим Перепелиця» (1955) і не називали.
На жаль, відтепер Леонід Биков асоціювався з персонажем Максима Перепелиці, тому він був невимовно здивований і втішений, коли в 1958 році маститий вже Олексій Баталов запропонував йому головну роль в екранізації гоголівської «Шинелі». До того часу складних трагічних ролей світового масштабу йому ніколи ніхто не пропонував, а сам він про подібне і мріяти боявся. Але, на жаль - в «Шинелі» Биков зіграв, але не Леонід, а Ролан: керівництво харківського театру просто не відпустило свою зірку, завдяки якій місцевий театр незмінно збирав аншлаги.
У 1960 Леонід разом із сім'єї переїзжає до Ленінграду, де до 1969 року - актор і режисер кіностудії «Ленфільм». У 1961 році він спільно з іменитим режисером Гербертом Раппопортом випустив у прокат своє перше дітище - короткометражний фільм під назвою «Як мотузочок не в'ється ...». Через пару років він вже абсолютно самостійно зняв комедію "Зайчик", де сам же зіграв і головну роль. Проте навколо «Зайчика», який не показав так звану велику роль комуністичної партії в житті радянського народу, піднялася така нещадна критика з боку влади, що Биков впав у важку депресію.
«Вже майже рік не знімаюся. Не хочу. Відмовився від дев'яти сценаріїв. Не хочу брати участь у брехливих і антихудожніх речах. Звичайно, довго не протримаєшся, треба виконувати план студії. Все частіше думаєш, що треба повертатися додому... », - пише він у листі своєму другові.
У 1966 році Биков переїздить до Києва, з 69 року працює на кіностудії Олександра Довженка. Повоювати не встиг, але фільм про льотчиків я зробити зобов'язаний! - Вирішив Биков. Наприкінці 60-х років разом з Євгеном Онопрієнком і Олександром Сацьким створено сценарій фільму про льотчиків, в який вніс масу автобіографічних нюансів, і одразу дав йстрічці стверджену назву. Але його довго не пропускала цензура через «негероїчність».