Сьогодні День Народження Леоніда Бикова

12 грудня акторові і режисерові Леоніду Бикову виповнилося б 88 років. Фільм "У бій йдуть одні старики" зробив його легендою.... Між тим, сам актор, якого пам'ятає і любить не одне покоління глядачів, старим стати не встиг.

Леонід Биков — лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінаціях «Перші премії за художні фільми» та «Найкраща чоловіча роль» за 1974 рік, Лауреат державної премії УРСР (1977) тощо. 2001 року в Києві було відкрито пам'ятник Військовим льотчикам, зразком для скульптури якого став кінообраз Леоніда Бикова. На честь Бикова названа одна з вулиць Києва, у Краматорську - літак СУ-27, у Василькові - МіГ-29, на борту якого написано "Маестро. Леонід Биков", є бортовий журнал Леоніда Бикова, льотна книжка. Його ім'ям названо астероїд та з цього року вулиця у Слов'янську.

Народився Леонід Федорович 12 грудня 1928 в селі Знам'янському Слов'янського району. У 1929 році батьки переїхали до Краматорська (селище Жовтневе). У 1936 році сім'я переїхала на нове місце проживання — район «Прокатчики». В цьому ж році він поступив до першого класу школи № 6. Трохи пізніше навчався у 11-й школі до 1941 року. Під час Другої світової війни у жовтні 1941 року разом із сім'єю був евакуйований до м. Барнаул. Після повернення до Краматорська поступив до машино-будівельного технікуму.

Хлопчиськом мріяв то літати, як прославлений Чкалов, то борознити світовий океан. Вчитися було ніколи, перебивався з двійки на трійку. Коли почалася Друга Світова війна, Льоня з'явився у військкомат разом зі старшими товаришами і набрехав, дивлячись на дядечка-військового чесними блакитними очима, що йому вже вісімнадцять. Ну, майже, а значить, він цілком готовий, а головне, дуже хоче захищати Батьківщину. Білявого нахаленка прогнали: закінчи, мовляв, спочатку школу.

У переможному сорок п'ятому радянські льотчики, повертаючись через Україну в свої рідні міста і села, радісно виспівували «Смуглянку». А майбутній творець знаменитого фільму «У бій йдуть одні старики» тихенько зітхав: ах, доля-лиходійка, ну чому він не встиг повоювати разом з цими героями?! Якимось дивом, незважаючи на зростання метр з кепкою і щуплу статуру, йому вдалося потрапити у Другу спецшколу для льотчиків і провчитися там цілий місяць, поки не розгледіли і не виключили. Розчаруванню його не було меж.

Далі Леонід відправився до Києва, катувати щастя у Вищій Школі акторів. Стольний град не зустрів провінційного парубка з розпростертими обіймами: Биков з тріском провалився на вступних іспитах. Повернутися в рідне село повним невдахою здавалося йому немислимим ганьбою, тому він поїхав до Харкова і вже там вступив в театральний інститут.

У 1951 році одразу після закінчення інституту потрапив у трупу Харківського театру імені Тараса Шевченка і майже одразу надійшло запрошення в кіно. Роль матроса Паллади у виставі «Загибель ескадри» стала дебютною на театральній сцені. Потім (1952) була роль Павки Корчагіна у «Як гартувалась сталь», Москатель у комедії «З коханням не жартують». Биков на сцені театру зіграв понад 20 ролей — головних, другорядних і навіть без слів («Не називаючи прізвищ», «Роки блукань», «Людина шукає щастя», «Вулиця трьох солов'їв, 17», «Коли цвіте акація», «В пошуках радості» тощо).

Приборкувачка тигрів

Хоча друга роль у кіно, у фільмі «Доля Марини» (1953 р.) молодому акторові дісталася більш ніж скромна, він зіграв простого сільського хлопчини Сашко так блискуче, що багато в чому завдяки цьому простенька комедія виробила в прокаті справжній фурор. У «Приборкувачі тигрів» (1954) Бикову дісталася роль побільше, і його іронічно-комедійний талант розкрився в повній мірі. Він так неповторно смішно і зворушливо зіграв закоханого Петю Мокіна, що і зараз багато переглядають картину саме через нього. Буквально через пару тижнів на екрани радянських кінотеатрів вийшов фільм, який тодішній глядач так полюбив, що ще довгий час Леоніда Бикова інакше як «Максим Перепелиця» (1955) і не називали.

Приборкувачка тигрів

На жаль, відтепер Леонід Биков асоціювався з персонажем Максима Перепелиці, тому він був невимовно здивований і втішений, коли в 1958 році маститий вже Олексій Баталов запропонував йому головну роль в екранізації гоголівської «Шинелі». До того часу складних трагічних ролей світового масштабу йому ніколи ніхто не пропонував, а сам він про подібне і мріяти боявся. Але, на жаль - в «Шинелі» Биков зіграв, але не Леонід, а Ролан: керівництво харківського театру просто не відпустило свою зірку, завдяки якій місцевий театр незмінно збирав аншлаги.

У 1960 Леонід разом із сім'єї переїзжає до Ленінграду, де до 1969 року - актор і режисер кіностудії «Ленфільм». У 1961 році він спільно з іменитим режисером Гербертом Раппопортом випустив у прокат своє перше дітище - короткометражний фільм під назвою «Як мотузочок не в'ється ...». Через пару років він вже абсолютно самостійно зняв комедію "Зайчик", де сам же зіграв і головну роль. Проте навколо «Зайчика», який не показав так звану велику роль комуністичної партії в житті радянського народу, піднялася така нещадна критика з боку влади, що Биков впав у важку депресію.

«Вже майже рік не знімаюся. Не хочу. Відмовився від дев'яти сценаріїв. Не хочу брати участь у брехливих і антихудожніх речах. Звичайно, довго не протримаєшся, треба виконувати план студії. Все частіше думаєш, що треба повертатися додому... », - пише він у листі своєму другові.

У 1966 році Биков переїздить до Києва, з 69 року працює на кіностудії Олександра Довженка. Повоювати не встиг, але фільм про льотчиків я зробити зобов'язаний! - Вирішив Биков. Наприкінці 60-х років разом з Євгеном Онопрієнком і Олександром Сацьким створено сценарій фільму про льотчиків, в який вніс масу автобіографічних нюансів, і одразу дав йстрічці стверджену назву. Але його довго не пропускала цензура через «негероїчність».

Але тут вже Биков не збирався здаватися без бою. Він став «обкатувати» сценарій на театральних підмостках різних міст Радянського Союзу. Його читання окремих сцен викликав такий захват глядачів, що в 1973 році зйомки дозволили і після довгого очікування Биков зняв таки «У бій йдуть одні старики».

быков3

У цій картині актор зіграв головну роль, прототипом якої став цілий ряд славетних льотчиків Другої Світової. Режисером Биков був зразково-показовим. На майданчику панував ідеальний порядок. Що б не трапилося, він ніколи не виходив з себе, ніколи не підвищував голос, тільки нервово курив одну сигарету за іншою. Свого артистів він любив і поважав всім серцем, і одного разу це велике добре серце не витримало. У Бикова стався інфаркт, але фільм він дозняв.

Успіх був неймовірний. Бикову нарешті присвоїли звання народного артиста України. Він сказав тоді:

«Якщо хочете мати мозолі на руках, треба закінчувати технічне училище. Хочете мати їх на серце - ідіть в актори і режисери, а інакше хорошого кіно не вийде».

быков2

У 1976 році Биков почав знімати свій другий фільм про війну «Ати-бати, йшли солдати... ». Стояли такі дикі морози, що техніка не витримувала, не те що люди. Представники Держкіно чіплялися до сценарію, у якому знову не було ні слова про керівну політику партії, як могли: назва дивне, якась дитяча лічилки, ви що, товариш Биков, над Великої Вітчизняної жартувати бажаєте?! Леонід Федорович зліг з другим інфарктом і написав заповіт, прощальний лист, адресований вірним друзям. Йому було всього сорок сім, а він писав: «Я піду в найближчим часом, відчуваю, що більше не протягну ... Не треба ніяких оркестрів, Будинку кіно і надгробних промов, а то я встану і піду - вийде конфуз. Скажіть тільки одне слово «прощавай», а потім врежьте мою улюблену «Смуглянку».

Три роки заповіт провалявся в ящику столу. А 12 квітня 1979 Биков повертався до Києва з дачі. Обганяючи асфальтовий каток, виїхав на зустрічну смугу і з усього маху врізався у вантажівку ГАЗ-53. Биков почав гальмувати, автомобіль розвернуло на склизький трасі вліво на 90 градусів, однак уникнути зіткнення не вдалося. Вантажівка протягла «Волгу» Бикова приблизно 20 метрів…. Вижити було неможливо.

Похований Леонід Федорович Биков на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 33). На місці загибелі (траса Київ-Іванків, 400 метрів після виїзду з смт. Димер у бік Іванкова) встановлено пам'ятний знак.

быков1

(Пам'ятник Леоніду Бикову в Києві, в пам'ять про військових льотчиків. Знаходиться недалеко від алеї Героїв Крут, встановлено у 2001 році)

Цікаві моменти зі зйомок та відомі цитати:

"В бій ідуть одні "старики"

Головною проблемою при зйомках фільму стала відсутність в СРСР літаків часів Другої світової війни: не збереглося жодного Ла-5ФН, на якому воювали льотчики 5-го гвардійського винищувального авіаполку. Аналогічна ситуація була і з німецькими винищувачами: літаючий По-2 вдалося відшукати тільки в Польщі.

биков

Допоміг з технікою маршал авіації льотчик Олександр Покришкін. Кіношникам для зйомок виділили п'ять літаків: чотири винищувачі Як-18 і чехословацький 2-326, зовні схожий на Мессершмітт-109. Машини доставили на київський аеродром "Чайка", де перефарбували і надали "фронтовий вигляд".

Цитати:

"Чоловік не плаче, чоловік засмучується".

"Відбій! Єфрейтор Святкин всі танки перестріляв".

"Сніданок - пшоно, обід - пшоно, вечеря - пшоно... узбек вам пташка, чи що?!"

"Ати-бати, йшли солдати..."

Зйомки фільму почалися з одного з найбільш важких епізодів: марш-кидком роти Сусліна. Биков хотів, щоб актори на своїй шкурі відчули, що таке воювати в люті морози - стовпчик термометра опустився до -30. Але коли плівку проявили на кіностудії, з'ясувалося, що практично половина з відзнятого виявилася з браком з-за того, що забули поміняти рамку з звичайного кадру на широкоекранний.

биков1

Довелося повторно вибивати солдат для зйомки в Міністерстві оборони. Але незважаючи на те, що міністр дозвіл дав, Леонід Биков зліг з інфарктом. В одній з московських клінік режисер написав заповіт і віддав редактору кіностудії ім. Довженка Емілії Коснічук, яка приїхала з Києва спеціально його провідати.

До речі, редактор геть забула про заповіт режисера, і документ пролежав кілька років у неї вдома. Роздрукували заповіт Леоніда Бикова за кілька днів до його трагічної загибелі.

Цитати:

"Війна - минуща, а музика вічна".

"Солдатська заповідь: подалі від начальства, поближче до кухні".

"Ромео з Ташкента засумував - Джульєтта в кукурузнику помчала".

"Бійка буде страшною. Сьогодні в бій ідуть одні "старики".

"Розвідники"

Дія фільму "Розвідники" відбувається в 1944 році в Будапешті, за який ведуться жорстокі бої. Незважаючи на те що місто на Дунаї, це тільки погіршує становище - замерзла річка замінована, і немає можливості доставити продукти та підкріплення в місто. Група розвідників отримала завдання дістати план водних шляхів.

биков2

Цікавий факт: Курганов з позивним "Борода", якого грає Іван Миколайчук, - абсолютно реальний персонаж. Його прототип - Віктор Калганов в роки Другої світової війни був розвідником, капітаном 1 рангу, фахівцем в області службового використання дельфінів. В боях під Ленінградом лейтенант Калганов відпустив бороду і заявив, що не збриє до кінця війни - звідси і позивний "Борода".

Фільм знімали в Калінінграді, Дунай замінила річка Преголя. Все було б достатньо достовірно, якщо б не танк Т-54 в кадрі, що надійшов на озброєння тільки в 1946 році.

Цитати:

"А як пройти тут на Берлін?.. А до вашого серця?"

"Не храпи, німці почують. - Нехай звикають".

"Хороша людина. У нас в дитбудинку таких називали "діти - квіти нашого життя", і тому саджати їх у горщики треба вниз головою".