Потяг різко смикнуло, і я ледь не впав з верхньої полиці плацкарту. Ми в екстренному порядку гальмували. У вагоні то тут, то там чувся дитячий плач. Повз мене пробігла заплакана провідниця.
“Опять все придется убирать. - кричала вона на ходу. - Они же тут все вверх дном перевернут.”
Коли потяг пригальмував, я ледве розгледів за вікном групу чоловіків у військовій формі, у кожного був в руках автомат. Десь із далека почулось тихе “началась принудительная мобилизация”...
“Добрий вечір, підготуватись до огляду!” - крикнув кремезний військовий, підіймаючись у вагон . - Всім чоловікам підготувати паспорти!”
Я був майже в кінці вагону, тому поки чекав намагався придумати план втечі. Відкрити вікно і вистрибнути на зовні було нереально, адже по обидва боки стояло майже двадцять військових з націленими на нас автоматами.
- Мало того, що російськомовний, та ще й ухиляєшся від призову! - військовий однією рукою тримав когось за комір, а другою гортав його паспорт. - Бандера, ходи сюди! - гукнув військовий до когось з надвору.
- Товариш Фюрер, кликали? - захеканий лейтенант менш, ніж за дві секунди був у вагоні. Старший кинув під ноги худенького російськомовного хлопчину, - Забирай його, видай форму, банку консерв і вези на блокпост!
- За что? Пожалуйста, я же еду к жене и детям! - та було пізно. Хлопцю вручили повістку і вже поволокли на машину.
Подібне повторювалось ще чотири рази, аж поки не надійшла моя черга.
- О, так ти зі Львова? Шляк би тебе трафив, чого зразу не сказав! - здоровань, побачивши львівську прописку, одразу ж подобрішав. - Ну щасливої дороги, через годину будеш в Слов’янську, не проспи.
Після кількох хвилинної розмови перевірку закінчили і Фюрер вийшов з вагону. Таки не брехали по телику, людей тут справді знімають з потягів і відправляють одразу ж на фронт. Решту дороги я не зміг заснути, тому година пройшла в роздумах. По приїзду мене зустріла Віка, дала підписати якісь документи і підвела двох худих як тріска, мовчазних чоловіка і жінку. Як виявилось я став власником земельної ділянки під Слов’янськом і двох рабів, як і обіцяли по телику. Під час екскурсії було трохи незвично і дивно, і хоч мій рюкзак та валізу несли раби, але я відчував, що щось тут не так. Довкола кожні десять хвилин бігали паради бандерівців з червоно-чорними прапорами, танки і БТРи їздили тут замість звичайних машин і автобусів. Жодного російськомовного я не зустрів, бо всіх, як і обіцяв в 2014 Яценюк, виселили з України. На головній площі стояла та сама дошка оголошень, на якій ще зовсім недавно був російськомовний хлопчик в трусиках. У найближчому кафе акційною пропозицією був чай з наркотиками, а на чашці красувався прапор країни експортера наркотиків - США.
Страшно правда!? Якось так мала б виглядати моя поїздка, якби все було б так, як розказують на російських пропагандистських каналах. Насправді було трохи по-іншому...
Давайте знайомитись. Мене звати Назар і я зі Львова. Наступний місяць я проведу у Слов’янську. Я взяв участь у програмі міжредакційних обмінів від Media Development Foundation і, чесно кажучи, не пригадую, що обирав саме цей регіон, тому був трохи здивований таким результатом. Першим ділом, будучи ще у Львові, я почав шукати квартиру. На третій день пошуків товариш, котрий колись приїздив у Слов’янськ в “Теплицю”, поділився номерами друзів, з якими тут познайомився. І сталось чудо, перший кому я написав був Женя. “Можешь пожить у меня, приезжай. Только в это время в Киеве буду, поэтому ключи заберешь у моего друга.”. Отак я переконався, що тут довіряють і добре ставляться до людей із бандерівського заходу.
Батьки і друзі на мою поїздку реагували по-різному, хтось хвилювався, мовляв “там же поруч війна”, інші підтримували. Цікавості було більше, тому я поїхав. Одразу ж на другий день стажування я відчув себе як вдома - потрапив на смолоскипну ходу пам’яті героїв Крут. До того, я чотири роки поспіль, був учасником подібних дійств 1 січня у Львові, окрім цього року, але смолоскипи і червоно-чорні прапори наздогнали мене й тут, правда цього разу я був фотографом.
Варто сказати, що тут у людей є особливе почуття гумору - вони жартують з війни, кажуть, що так спогади менше болять. Жарти про славнозвісного розіп’ятого хлопчика - звичне діло. Коли я запитав у Віки, де ж та відома дошка оголошень для розп’ять. “Так її ж і не було” - це стосувалось міфу про розп’яття, це стосується і решти міфів, що поширювались російськими телеканалами.
З першого погляду непомітно, що у Слов’янську була війна. Майже всі будинки відновлені, часто можна побачити українські прапори, в супермаркеті касири переходять на українську, навіть політична агітація декотрих львів’ян зустрічається. Я сприймав місто, як звичайне, допоки не заводив розмову з місцевими про події п’ятирічної давнини і не побачив рани, які залишила війна на невідновлених околицях міста. Але про це буде окрема до-о-овга розмова.
автор Назар Салабан
Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED