17-річна львів'янка покинула рідне місто, аби допомагати в зоні АТО

Оля Ільчішина в 17 років покинула рідне місто, заради того щоб допомагати людям на лінії фронту. Вона приїхала на Донеччину в січні 2015 року в лютий мороз… Пройшла через обстріли на блокпостах, самотність в прифронтовому містечку, відсутність води та світла і через всі побічні труднощі війни. Все це, не зупинило її, а навпаки мотивує продовжувати служити постраждалим з більшою ретельністю. Що саме спонукає її не вертатися в Львів – в архітектурну перлину України, в місто де в традиціях і архетектурі гармонійно поєдналася старина та сучасність... Туди, звідки не втекають, а прагнуть жити там?

Що тебе спонукало покинути затишний Львів і пріїхати в зону війни?

З самого малечку мої батьки прививали любов до нашої країни, тому Україна завжди була і буде в моєму серці. І коли в 2014 році настав важкий час для всіх нас, десь в глибині я знала-моє місце в епіцентрі болю. На той час мені було 17 років. В голові постійно крутились думки «чим я можу допомогти» людям в яких життя змінилося в одну мить на суцільний жах, і почала шукати можливість поїхати на Схід.

Як ти попала саме в місію FrontLine?

Я знала, хто шукає, той знайде. Якось натрапила в Facebook на пости місіонера Петра Дудника про роботу їхньої команди на лінії фронту , тоді ще невідомому для мене місті, і вирішила запитати чи потрібна їм моя допомога. Відповідь була позитивною, я одразу купила квитки на поїзд і через добу була в середовищі страшенного стресу і болю, але і неймовірних можливостей. Був січень 2015 р… Ось так і почались мої поїздки на Схід… Побувавши раз, ти вже не можеш не повертатись назад, туди де тебе потребують люди і хоче бачити Бог.

З якими намірами і з самого початку ти їхала на Донеччину?

Їхала я з намірами бути медсестрою на фронті, пройшла курс тактичної медицини. Але все склалося трішки по іншому - я стала місіонером, закінчивши Слов ’ янську місіонерську школу для прифронтових міст. На даний момент служу людям в м. Золоте, Луганської обл. Живемо майже на лінії розмежування біля окупованого Первомайську. Разом з людьми переживаємо всі моменти життя в зоні бойових дій-обстріли, відключення води, постійні чутки про скорий прихід ЛНР.

Що конкретно ви робите на лінії розмежування?

В наше служіння входить багато сфер- гуманітарна допомога, відкриття центрі в допомоги населенню, праця з дітьми і підлітками, відктиття літніх таборів, роздача продуктових наборів, розвозимо буржуйки та дрова, відвідуємо хворих. Але головне, що потребують люди, які кожен вечер засинають під звуки кононад – це прості обійми, добрі слова надії, та любов. Саме це робить неймовірні речі з тими, котрі розчарувалися і загубили сенс життя.

Що для тебе найцінніше в твоєму служінні?

Для мене з самого початку найголовнішим служінням було служіння солдатам. Вони для мене найрідніші і за них по-особливому хвилююсь. Стараюсь постійно підтримувати їх, якщо потрібно-лікую, печу їм тортики, розповідаю про Бога, який їх любить і хоче їхнього спасіння а не смерті. Солдати-вони як діти, які потребують турботи і відчуття, що їх хтось любить. Я мрію служити капеланом в госпіталі або все-таки стати медиком на передовій. Вірю, що відкриються нові можливості і горизонти для служіння військовим, і людям які постраждали від бойових дій. Звичайно не все так ідеально як здається-не раз були моменти коли хотілося все залишити і повернутися у рідний Львів , де друзі і рідні, уютна кімната, спокій…

Бувало виходиш на вулицю ввечері і розумієш-ти сам, немає куди іти, нікого немає поряд. Але саме в такі моменти ти розумієш свою залежність і потребу в служінні людям і в Богові. І тоді ти відчуваєш, що ти там, де маєш бути. Це непервершене відчуття, коли ти відчуваєш що знаходішся в центрі болі та страждань, і тут люди потребують підтримки.

Зараз мені 20, і я вже третій рік служу на Донбасі, і розумію, що це найкращі моменти мого життя!

Шукайте місце, де вас потребують люди – саме там ві обовя'зково знайдете сво є призначення !

З любов’ю в серці Ваша львів’нка Оля Ільчішина

Інтерв’ю записала Анна Чабан