Чи потрібні нам фемінітиви? На прикладі мовлення в Донбаському педуніверситеті

"Статева" лінгвістика на прикладі Донбаського державного педагогічного університету.

Мова, безперечно, вияскравлює й «консервує» ставлення суспільства до чоловіків і жінок. 8 Березня актуальною постає проблема т. зв. феміністичної, або «статевої», лінгвістики, маскулінітивів (чоловічих особових назв за професійним, посадовим,соціальним станом) і фемінітивів (назв жінок, альтернативних аналогічним одиницям на позначення чоловічої статі) на прикладі мовлення в межах закладу «Донбаський державний педагогічний університет».

Сприйняття зазначених найменувань чоловіків і жінок як в українському соціумі, так і в науці, неоднозначне: дехто вважає наявність фемінітивів у мові й мовленні важливими й потрібними реаліями, а хтось – негативним явищем, вважаючи це даниною моді, або взагалі заперечуючи такі жіночі найменування. Проведене анкетування серед українських державних службовців і студентів закладів вищої освіти України дає змогу констатувати: серед респондентів лише 18 % жінок і 12 % чоловіків вважають, що жінка повинна мати спеціальне фемінізоване найменування. Тобто громадяни України, на жаль, переважно не вбачають у фемінітивах необхідності й сенсу.

Відтак, акцентуємо на позиції авторів публікації: фемінітиви потрібні! Ми щиро впевнені, що використання жіночих найменувань у жодному разі не ображає й не принижує жінку. Навпаки, це доречний засіб продемонструвати, що українка є активною діячкою в усіх суспільних процесах. 

Здійснене соціолінгвістичне дослідження в ДДПУ щодо вживання в мовленні фемінітивів уможливлює твердження щодо поширення багатьох жіночих назв, які побутують у нашому ВНЗ, і вони вже є звичними для носіїв української мови, зокрема: ректорка, очільниця, керівниця, лідерка, помічниця (ректора), радниця, ініціаторка, організаторка, адміністраторка, директорка, завідувачка, заступниця (декана), кураторка, вихователька, професорка, доцентка, кандидатка, лекторка, ораторка, викладачка, доповідачка, дослідниця, вчена, новаторка, авторка, перекладачка, дописувачка, експертка, консультантка, учителька, філологиня, історичка ,бібліотекарка, аспірантка, магістрантка, студентка, дипломниця, ліцеїстка, учениця, співробітниця, спеціалістка, методистка, лаборантка, машиністка, поетеса, поетка, редакторка, лауреатка, переможниця, користувачка, коректорка, винахідниця, власниця тощо.

Ці й подібні назви жінок в сучасному узусі нікого не дивують. Наведені лексеми жіночого роду є внормованими літературними найменуваннями, хоча їм надають перевагу лише в художньому, публіцистичному й розмовному стилях.

Між іншим, деякі з наведених номінацій досить «поважні» за віком: іменники викладачка, професорка, доцентка, історичка (студентка), заступниця були зафіксовані в «Російсько-українському словнику» А. Кримського (1924–1933) навіть без стилістичних позначок «розмовне» чи «зневажливе», які за радянських часів було залучено в усі українські словники.

Досі видаються дещо незвичними такі лексеми: деканеса, виборчиня, критикеса, модераторка, фотографеса, творчиня, членкиня, науковиця, історикиня, педагогиня, фахівчиня, культурологиня, мистецтвознавиця тощо, але й вони загалом притаманні українському мовленню.

Акцентуємо: якщо вживати фемінітиви неграмотно, можна нівелювати їхній зміст.Не відповідають нормам літературної мови такі вислови: «викладачка української мови» → викладач …; «лаборантка (лаборантша) кафедри» → лаборант …; «учителька школи» → учитель …; «працівниця відділу» → працівник …; «керівничка проекту» → керівник …; «фізичка» → учитель фізики; «професорша» → професорка тощо.

Також треба зауважити, що фемінітиви не є чимось унікальним в українській мові, вони трапляються й в інших мовах, зокрема в словацькій, чеській, хорватській, польській, іспанській; майже непоширені в російській мові.

Б. Маторін, Н. Маторіна, І. Рябініна