"С*ка старая, мы тебе крест на лбу зеленкой нарисуем" - мешканка Слов’янська про свій полон в окупованому Донецьку

Вже минуло сім років з початку окупації Донецька проросійськими терористами. Все ще продовжують з’являтися історії про скалічені долі та випробування тих, хто залишався вірним Україні.

7 квітня 2014 року у Донецьку почалися події, які передували тимчасовій окупації Донецька поросійськими терористами. Їх метою з самого початку було розповсюджувати містами Донеччини ідеї «рускава міра».Здавалося б, вже стільки фільмів знято про події у Донецьку 2014 року, стільки написано матеріалів та проведено розслідувань. Але нові деталі того бурхливого року все ще продовжують з’являтися через людські історії.

Читайте:"У нас задача була одна - утримати Донецький аеропорт". Військові, які обороняли ДАП (Відео)

Як виглядає Донецький аеропорт (фото до і після)

Сайт 6262.com.ua публікує історію мешканки Слов’янська, яка волею обставин потрапила у полон до проросійських окупантів у Донецьку 2014 року. З метою безпеки нашої співбесідниці її справжнє ім’я буде змінено.

"С*ка старая, мы тебе крест на лбу зеленкой нарисуем и в зеленку отведем" - кричав чоловік, приставивши дуло автомату до потилиці нашої героїні. Люди у цивільному та військовій формі питали її про маячки, але Ірина не розуміла, про що вони. Це для жінки вже було персональною кульмінацію окупації Донецька, точкою неповернення. А що ж було початком?

Початком стало неприйняття Революції Гідності

Сепаратисти встановили російський прапор на будівлі обласної адміністрації в Донецьку, Україна, 1 березня 2014 року Фото EPA/PHOTOMIG

Усе почалося з неприйняття Революції Гідності на Майдані Незалежності. Частина Донецька підтримувала події у Києві, частина була радикально проти них. Прийнято вважати, що у Донецьку була тільки «вата», тобто не було ніякого спротиву розповсюджувачам проросійських ідей.

Сама Ірина, її родичі та друзі мали проукраїнську позицію. До певного моменту жінка вважала, що всі інші люди також розділяють її погляди. 

“Коли почалося захоплення державних установ у Донецьку, здавалося, що це сюжет якогось другосортного бойовика” - розказує героїня.

Було кілька спроб захопити Донецьку обладміністрацію, Остання спроба захопити будівлю ДонОДА була 6 квітня – вона стала для окупантів успішною. Ірина не могла вгамувати відчуття бентеги.

Наступний етап – низка захоплень ключових будівель міста

Донецька міськрада проголосувала за референдум про статус Донбасу

Вже 16 квітня сепаратисти захопили мерію, а наступного ж дня зібрався проукраїнський мітинг. Багато хто «загорівся» цим, і несподівано для багатьох на центральній площі зібралося близько трьої  тисяч людей.. На той мітинг приїхали люди з передмістя, Ясинуватої, Авдіївки та інших міст неподалік Донецька. Ірина мала щастя познайомитися з його учасниками, хоча сама не змогла взяти в ньому участь.

"Народ думав, що проукраїнський мітинг може щось змінити та вплинути на хід подій"

Жінка пригадує, як із друзями сміялася з того, що сепаратисти залякують народ приходом «правосєков» ( прим. Правим сектором). Така пропаганда діяла ефективно, бо в багатьох викликала страх та істерику.

"Просто спеціальні люди вигукували у натовп «едут правосеки». І в людей починалася паніка, що «правосєкі будуть їсти немовлят"

Вже коли ОДА та мерія були захоплені, спочатку складалося враження, що у місті нічого сильно не змінилося: усі продовжували ходити на роботу, працювала ще тоді міліція та ДАІ. Але вже можна було спостерігати картини, як ДАІшник увечері знімав форму та біг будувати блокпости чи охороняти захоплену обладміністрацію.

А потім, 4 травня, було захоплення військової прокуратури, яке люди бачили на власні очі. Це був абсурд – каже жінка. П’яні терористи виходили з окупованої будівлі у прокурорських кителях виносили із собою крісла, чайники, чашки.

Далі, 16 травня, була черга штабу Нацгвардії України.

Якось в один з тих весняних днів жінка йшла повз залізничний вокзал Донецька. Бачить – вокзал заповнений людьми. Підійшла подивитися, що там відбувається. А там бабусі з іконами сидять на рельсах та кричать: «Мы не пустим бэндэров в Донецк».  Саме в цей час лунає оголошення: «На первую колею прибывает поезд Мариуполь-Львов». Такий вихід з іконами ще раз дав Ірині зрозуміти, як працює російська пропаганда.

Про що казали настрої місцевих

Останній проукраїнський мітинг у Донецьку. Фото - Сергій Ваганов

У травні місяці колишня Донеччанка почала зустрічати у місті чеченців та осетинів. Перші були з «Оплотом» Олександра Захарченка, другі – з «Востоком» Олександра Ходаковського. Обидва батальйони конфліктували між собою.

Наступним шоком була перша важка військова техніка у місті. На техніці майоріли незнайомі прапори. Люди дивилися, дзвонили одне одному та говорили: «Ти видел, там техника проезжала? А на ней флаг Осетии»

Хоча більше було тих, хто радів появі незнайомої військової техніки – такі люди махали руками, кричали, посміхалися та обнімали окупантів зі словами: «Наши мальчики».

25 травня захопили Донецький аеропорт, і майже одразу почалися бойові дії. Жінка жила неподалік від аеропорту, тому добре цей день запам’ятала. Відтоді у неї на роботі колектив розділився навпіл: одні підтримували Україну, інші – окупантів.

Тоді ще українські літаки мали можливість літати над Донецьком та скидувати парашутами своїм бійцям допомогу. Одного разу, коли пролітав український літак, жінка стояла та молилася, аби його не збили, а парашут безпечно приземлився. Поруч стояв її колега і казав: «щоб вас усіх там…».

У жінки був український прапорець. За нього сусіди її сварили та повторювали, щоб прибрала, бо у всіх будуть проблеми через прапор. Якось до нашої співбесідниці на вулиці підійшли хлопці та спитали:

-Вы продаете флажок?

-Нет.

-Жаль.

-А он вам нужен.

-Да.

Врешті-решт жінка подарувала прапорець, бо залишати його в себе вже ставало небезпечно – все одно хтось би зробив донесення. Попри усі події, які швидко розгорталися у місті, ніхто не думав, що окупація Донецька затягнеться надовго. Було припущення, що вже взимку ті, хто виїхав з міста, зможуть повернутися.

Початок проблем через проукраїнську позицію

Бойовики захопили на території військової частини військову техніку

Жінка разом із однодумцями пробувала пояснювати колегам, що референдум за так звану республіку – це не добре, що російські прапори в Україні – це не добре.

"І одного разу договорилася", - підбиває Ірина своєрідний підсумок.

Згодом через свою проукраїнську позицію жінка отримала проблеми. Вони почалися у серпні, коли всі речі вже були зібрані для виїзду з міста. Води та світла не було, не хотілося вже залишатися в окупованому місті. На роботі колежанка, яка дотримувалася протилежних поглядів, сказала Ірині, що її розшукують. Та сама колежанка підвела до жінки хлопців у камуфляжі й сказала: «Вот она, вы её ищете. Её проверьте, её надо проверить».

Потім ця жінка виправдовувалася, що нічого такого не казала.

Люди в камуфляжі сказали, що хочуть з Іриною поспілкуватися. Вона встигла попередити родичів. Жінку спочатку привезли в обласну міліцію, де їй чоловік у штатському сказав: «Меньше рот открывайте, будьте умнее, вы ничего не поменяете».

Після цього Ірину вже збиралися відпустити додому, але потім подзвонили до батальйону «Восток». А там сказали: «Везите её к нам». Спочатку жінку відвезли на блокпост, а звідти – у військову частину, яку окупували терористи. Ані гаманця, ані документів наша героїня із собою тоді не мала, адже встигла викласти їх до арешту.

Спочатку – допити, потім – забуття та невідомість

Терористи демонстративно провели українських полонених центром Донецька 24 серпня 2014 року

У військовій частині її кинули до ізолятору тимчасового утримання (рос. - обезьянник). Жінка сиділа та чекала незрозуміло чого, не знала, що та як. Аж раптом – підйом на невідомо який поверх. Перед жінкою постав чолов’яга у “тільнику” із позивним Опер – саме його і чекали.

А далі Опер почав монолог із домішками лайки: «Ты ж понимаешь, на кого мы работаем».

Перші два дні ув’язнення жінку регулярно водили на допити. Не били, але приставляли дуло автомату до потилиці. Кричали, шукали маячки, казали: "С*ка, б**ть, правосечка старая, мы тебе крест на лбу зеленкой нарисуем и в зеленку отведем".

Потім вже Ірина дізналася, що зеленка – це посадка. Після такого допиту її заштовхали у камеру, де сиділи разом чоловіки із жінками. Там кількість людей коливалася від 8 до 12 людей, бо в’язні постійно змінювалися. Серед ув’язнених разом з Іриною постійно була ще одна жінка. Сиділи велосипедисти, пішоходи, люди, в яких знаходили 1-2 долари (це для окупантів знак диверсанта). Був дідусь із ментальним розладом. Якийсь час була жінка із психічним розладом.

Наступного ж дня після ув’язнення, близько трьох годин, рідні полоненої знайшли, де вона знаходиться. Ірині у той день сказали, що її можуть відпустити, але це сталося не так швидко.

Після перших двох днів про неї усі забули – і це виявилося ще страшнішим.

"Ты подходишь к решетке и выпрашиваешь: ну что там, ну вы не подскажете? А мимо тебя проходят, не видят и не слышат"

Побут полону та страх у вигляді вічного супутника

Бої за Донецький аеропорт

У полоні постійно відчувався страх почути поблизу голоси рідних. Страх, що навколо скрізь чоловіки. Адже "навіть якщо тобі багато років, все одно незрозуміло, що від тих чоловіків очікувати".

Під час подальших допитів у представників незаконних збройних формувань була «фішка» - класти перед в’язнем його телефон та постійно дзвонити, аж поки телефон не сяде, дивитися, хто телефонує. Ірині у цьому плані пощастило, адже на той момент її телефон сів ще на початку ув’язнення. Телефон іншої жінки так «тестували» саме на День Незалежності. Їй приходили повідомлення зі святом, зі звільненням Слов’янська – а це було потужним тригером для тих, хто проводив допит.

"За все то время я плакала трижды"

Годували всіх двічі на день. Випускали в туалет. Було дві зміни охоронців. Оскільки місцем ув’язнення була військова частина, умови були не схожі на стандартну тюрму – були душові, туалети, зброярня, спортивний зал. У цій же частині жили самі терористи.

"Среди них был один с позывным Комарик – он называл меня и еще одну женщину сударынями, а это же чисто русское слово"

Полон не обмежувався сидінням у камері – жінку виводили прибирати, чистити туалети.

Від пережитого у полоненої почалися проблеми із серцем та тиском. У сумці, яку забрали перед ув’язненням, були необхідні ліки. Але як би жінка не просила наглядачів дати їй ті ліки, ніхто їй не допоміг. Рідні якимось чином передавали жінці передачі з речами та їжею, яку вона ділила з іншими полоненими.

Час у невизначеності тягнувся. Але раптом час рушив з мертвої точки – через 10 днів ув’язнення жінки закінчилося. Вона повернулася востаннє до своєї квартири у Донецьку, зібрала деякі речі та поїхала у Слов’янськ. Офіційного статусу колишньої полоненої вона все ще не має, хоча усі факти були задокументовані.

Здавалося б, 10 днів - не такий вже й довгий строк. Але цього часу вистачило, аби пам’ятати про них усе життя.

Приєднуйтесь до нас у Viber та підписуйтесь в Instagram