Шлях до нового життя: як переселенка з Лиману знайшла прихисток у Слов'янську

Галина зустрічає нас у дворі свого будинку, де вона проживає у Слов'янську. Тут вона живе вже третій рік, відколи повномасштабне вторгнення змусило її покинути дім. Жінка має статус внутрішньо переміщеної особи, ВПО, як тепер кажуть. Її шлях сюди був довгим і болісним, але погляд Галини сповнений дивовижної сили. 

Хоча народилася вона на заході України, майже все доросле життя Галина прожила у Лимані, на Донеччині. Це місто стало її справжньою домівкою, місцем, де вона працювала, мала друзів, будувала плани. 

"В Лимані все моє життя було", – тихо каже вона, і в голосі чути ностальгію. 

У 2022 році війна підійшла впритул. Галина переїхала до Слов'янська. Чому саме сюди, а не далі на захід, де спокійніше і де її коріння? 

"Та якось... не хотілося далеко їхати, і близько від дому не далеко", – пояснює Галина свій вибір. – "Думала, може, ненадовго це все. Та й звикла я тут, на Донеччині, хоч і народилася далеко. Тут все знайоме, люди... думала, легше буде. Наш менталітет дуже відрізняється, нас там не люблять. На захід? Та куди я там сама поїду, в моєму віці? Тут хоч сподівання було швидше додому повернутися. Зараз і повертатися нема куди".

Зруйнований багатоповерховий будинок, прифронтовий Лиман, Донецька область, квітень 2024 рік. Кадр з відео Суспільне Донбас

У Слов'янську, щоб якось жити, вона швидко знайшла роботу – влаштувалася на місцевому ринку. 

"Ой, там хоч якось проводила час і копійку заробити можна було", – згадує Галина той період. – "Зранку біжиш на роботу, люди йдуть, спілкуєшся. Хоч на пару годин забувала про ті новини страшні. І копійка якась була, і відчуття, що ти потрібна, що не сидиш склавши руки. Подруга моя там була... ми з нею пліч-о-пліч стояли, підтримували одна одну. Подруга там була, хоч не відчувала самотності".

Але війна наздогнала її і тут. Одного дня російська ракета вдарила прямо по людному ринку. 

"Це був просто жах, – голос Галини тремтить від спогадів. – Все сталося миттєво. Крик, дим, пил... Я досі бачу все перед очима. Подругу вже не повернути..." 

Того дня Галина втратила подругу. Сама жінка отримала поранення – уламки зачепили ногу та руку. Лікування було довгим, а рани на душі, здається, не загояться ніколи. Зараз Галина живе сама. Вона офіційно зареєстрована як ВПО й отримує гуманітарну допомогу від держави та волонтерів. Як вона дає собі раду щодня? 

"Найважче? Самотність, мабуть", – зітхає жінка. – "І оця невідомість – що завтра буде? Допомогу дають, дякую, без неї ніяк. Але ж хочеться самій заробляти, не просити. Хочеться поговорити з кимось просто так, не про війну. Сумую за сусідами з Лиману, за тим життям. Але стараюся триматися. Ходжу потроху, коли нога дозволяє, дивлюся, як місто живе".

Тиша у кімнаті іноді здається нестерпною, особливо вечорами. Згадуючи весь пройдений шлях – вимушений переїзд, втрату дому, подруги, здоров'я – який висновок Галина зробила для себе? 

"Який урок?" – вона на мить замислюється. – "Що найцінніше – це життя. Твоє і твоїх близьких. І мир. Все інше – наживне. Хати, речі – то все дурниця порівняно з життям. І ще зрозуміла, мабуть, що людина може багато витримати. Навіть коли здається, що вже все, кінець. А ні, встаєш і йдеш далі. Бо треба. Бо мусиш жити". 

Та попри все, Галина не втрачає віри. Її очі спалахують, коли вона говорить про майбутнє. 

"Я вірю, що Україна переможе, – голос жінки міцнішає. – Я точно знаю, що ми все відбудуємо. Просто треба це пережити, дочекатися. Все буде добре, я в це вірю всім серцем. Мусить бути добре". 

Її історія – одна з тисяч подібних історій українців, чиє життя війна розділила на "до" і "після". Але в очах Галини, попри пережите горе, живе незламна надія – на перемогу, на мир і на світле майбутнє рідної землі. 

У південній частині Лиману, 19 квітня 2023 року. Фото: Стас Юрченко

Текст: Клара Закарян

Факультет систем і засобів масової комунікації 

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара