Міст через біль: як цивільним і військовим почути та зрозуміти одне одного

У новому випуску подкасту «Розмова з сенсом» ведуча Олександра Пилипенко та психологиня Альона Головіна розбираються, як подолати ментальну прірву між тилом і фронтом, зруйнувати деструктивні стереотипи та навчитися будувати мости щирої вдячності й поваги там, де побут намагається виростити стіни відчуження.

Повернення військовослужбовців до цивільного життя — це не просто зміна однострою на звичайний одяг. Це глибокий і часто болісний процес адаптації, який вимагає зусиль як від тих, хто воював, так і від тих, хто залишався в тилу. Сьогодні між цими двома групами нерідко виникає відчутна дистанція.

Ця напруга з’являється тому, що люди опиняються у абсолютно різних просторах і ролях. Поки цивільні залишаються у відносно звичному для себе житті, військові проходять через колосальну внутрішню трансформацію. Проте головною точкою зустрічі та опорою для порозуміння є той факт, що більшість наших захисників та захисниць до війни були цивільними: лікарями, суддями, ветеринарами чи вчителями. 

Ця людська частина нікуди не зникла, вона залишається всередині них. Водночас цивільні мають плекати вдячність і повагу до тих, хто їх оберігає. Попри різницю в досвіді, нас об'єднує спільна мета — бажання жити в мирі у своїй країні.

Перехід до військового життя — це колосальний виклик для психіки, де людині доводиться долати базовий біологічний страх за власне життя. На фронті військовим доводиться стикатися з реальністю, яка часто виявляється набагато страшнішою за будь-які уявлення. Вони змушені виходити за межі людського досвіду.

Щоб вижити і захистити інших, психіка переходить у режим воїна. Військові психологи намагаються уникати слова «вбивати», натомість говорять про «знищення цілей», що допомагає частково знеособити ворога і зберегти власну ментальну стабільність. Коли ж людина повертається у відпустку чи на зовсім, їй потрібно знову повернутися до у звичний ритм. Саме тому вони так тягнуться до порятунку кошенят, вирощування квітів чи збирання грибів — це спосіб відігріти ту людську частину, яку довелося тимчасово «вимкнути». Коли захисники і захисниці приїжджають у мирні міста, вони бачать кав'ярні, вогні та музику. Ці дві реальності дуже важко сумістити, а тіло продовжує жити в адреналіновій реакції та очікуванні вибухів.

Цивільні люди, зустрічаючи військових, часто відчувають розгубленість або навіть острах. Коли ми проводжаємо близьких на фронт, ми свідомо чи несвідомо розуміємо, що колишніми вони вже не повернуться. Справжній бойовий досвід робить людей тихішими та глибшими. Хтось із них після повернення відчуває гостру потребу говорити без упину, виплескуючи біль та специфічний чорний гумор, а хтось, навпаки, замикається в собі.

З іншого боку, цивільні часто потрапляють у пастку «провини вижившого» — важкого відчуття сорому за те, що вони перебувають у безпеці, поки інші гинуть. Особливо гостро це проживають чоловіки в тилу. Внутрішнє самоїдство блокує людину, викликає психосоматичні хвороби та змушує ховати очі при зустрічі з військовими.

Агресія часто є реакцією на біль. Якщо цивільна людина транслює свій сором чи страх через відстороненість, військовий з підвищеною емоційною чутливістю може зчитати це як зневагу і відповісти спалахом гніву. Тому токсичну провину необхідно перетворювати на активну вдячність та допомогу.

Іноді в суспільстві виникають дискусії щодо того, чи доречно під час війни ходити в кафе, святкувати чи радіти життю. Поширюється теза, що це «не на часі». Проте варто пам'ятати, що наші воїни воюють саме за те, щоб мирне життя продовжувало існувати, а діти могли зростати в комфорті.

Якщо цивільне населення повністю зупинить свій рух і перетворить країну на суцільне кладовище, це означатиме, що ворог уже переміг. Підтримка життєвих потоків, розвиток економіки та виховання дітей — це теж форма опору. Звісно, тут не має бути місця байдужості чи надмірностям, коли долі інших людей повністю ігноруються. Свідома позиція полягає в тому, щоб поєднувати повагу до захисників із правом жити своє найкраще життя в тих умовах, які є.

Суспільство часто кидає в крайнощі: військових або ідеалізують до рівня супергероїв, які не мають права на слабкість, або ж сприймають як небезпечних людей із травмованою психікою, яких треба побоюватися. Обидва ці ярлики є деструктивними. Ідеалізація неминуче веде до знецінення, адже кожен захисник — це жива людина зі своїми помилками, страхами та слабкостями.

Щоб навчитися бачити реальну людину, а не власні фантазії, корисно зробити практичну вправу. Варто взяти аркуш паперу, написати слово «військовий» і виписати всі свої асоціації та образи. Ті з них, які виявляться негативними, знецінюючими або заснованими на страху, потрібно свідомо переосмислювати. Це допоможе позбутися колективних упереджень і побачити перед собою того, хто потребує простого людського ставлення — можливо, підвезти, пригостити водою чи просто вислухати.

Для побудови гармонійного контакту цивільним варто дотримуватися кількох важливих правил у спілкуванні з ветеранами. Насамперед необхідно повністю виключити запитання, які знецінюють їхній вибір або досвід, як-от: «Навіщо ти туди пішов?» або «Хіба там було важко?».

Також неприпустимо розпитувати про отримані шрами чи обставини втрати кінцівок — це глибокі особисті травми, процес прийняття яких у новому тілі триває дуже довго. Не варто засипати ветеранів побутовими розповідями або питаннями, які можуть нагадати про втрачені роки, наприклад, про дорослішання дітей, яке батько чи мати пропустили через службу. Найкраща стратегія — виявити делікатність і чекати, поки людина сама виявить бажання говорити.

Військовим також важливо розуміти, що цивільний простір функціонує за зовсім іншими законами. Повернення до ролі звичайної людини вимагає часу. Після фронтової «анестезії почуттів» ветерани можуть гостро реагувати на буденні конфлікти в транспорті чи чергах, сприймаючи їх як прояв несправедливості та хамства. Тут важливо вчитися неспішності та намагатися спиратися на близьких, які можуть стати містком до мирного життя.

Поширеною проблемою серед військових є повне ігнорування власного здоров’я та байдужість до свого стану. Вони часто звертаються по допомогу лише тоді, коли організм остаточно відмовляє. Тому критично важливо не нехтувати медичною допомогою, вчасно відвідувати лікарів, а також звертатися до професійних психотерапевтів і долучатися до груп підтримки для ветеранів.

Процес адаптації буде успішним лише тоді, коли обидві сторони проявлять емпатію. Ветеранам потрібне визнання та розуміння їхнього внеску, але без жалісливості, яка лише викликає лють. Взаємна повага до унікального досвіду кожного допоможе зробити наше суспільство згуртованим та готовим до гідної зустрічі тих, хто повертається додому.