Маскувальні сітки зі Слов'янська для українських військових. Історії волонтерства

У 2014 році після звільнення Слов'янська від проросійських окупантів, група жінок зібралися в бібліотеці, щоб хоча б чимось допомогти українським військовим. Тоді вони почали плести маскувальні сітки.

Першою започаткувала плетіння Лариса Марапулєц. Вона і стала координатором волонтерської групи "Славні дівчата", які вже майже 4 роки допомагають українській армії. Жінки не тільки плетуть сітки, вони в'яжуть кікімори, рукавиці, шкарпетки.

За весь час їх роботи, вони відправили величезну кількість сіток і кікімор військовим на передову. Спочатку свою роботу передавали через інших волонтерів, які їздили до військових в АТО. З часом вже знайомі бійці почали звертатися до "Славних дівчат" за сітками і в'язаними речами.

"Дуже радієш, коли бачиш по телевізору свою сітку. Розумієш, що знадобилася", - кажуть волонтерки.

Спочатку сітки в'язали на вішаках, які стояли в бібліотеці, лише з часом у "Славних дівчат" з'явилися спеціальні стенди. Їх зробив чоловік однієї з волонтерок.

Маскувальні сітки зі Слов'янська для українських військових. Історії волонтерства, фото-1

У 2014 році багато людей допомагали знаходити тканину, які можна було різати на стрічкі, намагались допомогти фінансово або матеріалами.

Але за майже чотири роки війни людей, які були готові витрачати час і енергію на допомогу, ставало менше.

Зараз у волонтерській групі "Славні дівчата" залишився основний кістяк жінок, які зі всіх сил продовжують робити те, за для чого те все починалося. Дехто з них працює вдома. У кожного свої завдання: в'язати кікімори і шкарпетки, шити, різати стрічки, плести сітки.

Більшість з них не хоче показувати обличчя, або говорити щось на камеру: "Ми робочі волонтери", - зізнаються вони. Серед волонтерок, які допомагають військовим, є і переселенці з окупованих територій.

"Ті, що сюди приходять, вони приходять не тільки у вільний від всього час, але і коли потрібно. Вони відчувають якусь певну потребу у тому, що їхня праця комусь буде необхідною. І, мабуть, через це ми сюди і ходимо - бо наша праця комусь потрібна".