До салону тролейбуса увійшов чоловік у військовій формі. Його зморшкувате обличчя не виказувало жодної емоції, холодний і пустий погляд був спрямований кудись у нічне місто. Рукою він міцно тримався за поручень, хоч поруч і було вільне місце, та він не сідав. На одній з зупинок увійшла літня жінка і чоловік чемно посунувся аби та змогла присісти. Важко було вгадати про що він зараз думає, можливо про сім’ю, чи якісь робочі плани, чи про відпочинок з друзями в барі, а можливо й взагалі не думає ні про що, просто їде. Здавалось би ніщо і ніколи його не турбувало, настільки беземоційним був його вираз обличчя. Раптом за вікном щось спалахнуло і тролейбус різко смикнуло. Чоловік інстинктивно прикрив руками голову, ліву руку поклав поверх правої, як роблять військові, щоб не поранило робочу руку. Очі його швидко забігали, почали шукати джерело звуку. На долю секунди видалось на обличчі з’явилась якась емоція. Не знаю що це було, але точно не страх, швидше якась суміш злості і розчарування. Все це тривало менше, ніж декілька секунд. Потім чоловік у формі знову випростався і решту дороги провів з тим самим кам’яним виразом обличчя. Схоже відреагували ще декілька пасажирів. І хоч сліду війни у місті майже непомітно, та пам’ять про 2014 рік триматиме спогади про бойові дії ще довго.
Їдучи в місто, в якому велись бойові дії, чесно кажучи, трохи відчував страх. Кадри бойових дій у Слов’янську, які передивлявся перед від’їздом зі Львова, були доволі моторошними. І хоч друзі в 2016 році приїжджали сюди, і запевняли, що все впорядку, безпечно, але ж поки не побачиш на власні очі - повірити важко.
“Остановка Слав’янск, выходите, - провідниця оголосила зупинку”
На вокзалі мене зустріло звичайне місто, трохи сіре, не надто людне, але зараз життя тут ззовні не відрізняється від будь-якого іншого міста, хіба що української менше чути. Відчути і зрозуміти, як воно тут було, можна тільки, коли заводиш розмову з кимось з місцевих.
“Я працюю недалеко від центру, бачив це все, бачив як вони прийшли. Перше захоплення відділку міліції було он тут, буквально за декілька метрів звідси. - голос чоловіка затремтів. - Все ж відбувалось довкола, від того не було куди втекти.”
12 квітня 2014 року до будівлі Слов’янського міського відділу МВС під’їхали 2 автобуси з озброєними людьми, які і захопили установу, щоб отримати доступ до зброї. Під будівлею з підручних матеріалів бойовики побудували барикади. 3 місяці місто було під контролем бойовиків та, незважаючи на це, тут залишалось багато жителів.
“Тут було все, як в фільмі, сні, та що завгодно, але на реальность це точно не було схоже.”
Мені важко уявити, як воно жити в місті, де ведуться бойові дії, та коли говорив з очевидцями цих подій, то пробігали мурашки по шкірі. Передати емоції, що відчував, можу тільки цитатами з розмов.
“Он тут он був блокпост. Я вийшов на перекур, а воно до мене підходить. В спортивних штанах і з автоматом, і з претензіями. Ти уявляєш? Посеред білого дня в такому прикиді, де ж воно зброю дістало?”
“Наш будинок в приватному секторі, коли тут все почалось, ми довго звідти не виїжджали. Дружина не піддавалась на мої пропозиції забрати дітей і поїхати з міста. Якось вночі під нашим будинком ходили сєпари з автоматами, так зранку вона мало не сама речі зібрала і було готова виїжджати хоч зараз”.
“Так ти ж зрозумій, що деякі мої друзі, навіть однокласники пішли в “ополченіє”. Потім, бувало, декілька раз збирались посидіти в барі, але розмову за політику ніяк не заводили”
“Мені подзвонив тато і сказав, щоб негайно йшла додому. Казав, що в нашому районі, терористи поставили “Нону”. І сєпари і ми розуміли, що у відповідь битимуть туди звідки вони ведуть вогонь, тому й боялись, що по нашому району може й прилетіти.”
“Коли тут почалось саме пекло, багато місцевих виїхало. Але ж багато і залишилось, хтось не хотів виїжджати, бо боявся мародерства, а майно вивезти не міг, хтось просто не міг виїхати. Кожного разу дзвінок від них був чимось нереальним. Усвідомлював, що ще один день вони протримались”
В ніч на 5 липня терористи залишили Слов’янськ, а згодом українська армія почала встановлювати контроль над містом.
“Мені тоді подзвонив однокласник, він був тоді на блокпості. Сказав що “сєпарів” вже нема, за одну ніч втекли, просто як під землю провалилися. Я тоді був в Харкові, закривав деякі “борги” на навчанні. Ледве досидів до ранку, щоб на першому ж поїзді приїхати, вночі сюди транспорту не знайдеш - сміється. - Я не повірив спочатку, але зразу ж кинувся їхати в місто, не вірилось що нарешті все минуло, але надія таки була.”
“Я був тоді з сім’єю, як мені посеред ночі подзвонив кум. Каже “все, вони поїхали, нема нікого, втекли”. Я не повірив спочатку, подумав, що розігрує, але ж і в інтернеті почали писати про те, що “орки звалили”. Я машиною з самого ранку прилетів в місто. Спочатку заскочив на роботу - це ж мій хліб. Моя сім’я в безпеці, а щоб там не було з домом, але якщо ті “орки” не вдерлись в офіс, то зможу відновити його роботу, а потім і решту всього відновлю, - з усмішкою згадує він події того ранку. - Заходжу сюди, а тут все на місці: колодка, додаткові фанери на вікнах, щоб уламки не посипались сюди. Довкола все розбито, розкрадено, а тут ніби закрив приміщення і виїхав на вихідні, інакше як чудом це не назвеш. Раптом з вулиці почувся звук двигуна від великої техніки, я ж не знав хто це може бути. Виявилось, що це наші військові в’їжджали в місто на БТР. Українські прапори, герби, мене так вразило. От пам’ятаю, як отут стою, і мене тоді такі емоції взяли. “Слава Україні” кричу я їм, а вони мені у відповідь “Героям Слава!”, і так ще декілька разів. От тоді стало спокійніше на душі, прийшло розуміння того, що все налагодиться і тут буде безпечно - він стояв біля дверей і згадував як зустрів українських військових, що тільки в’їжджали в місто. Від його емоцій в мене пробігли мурашки по шкірі”
Майже всі фізичні сліди війни тут вже заметено, лиш зрідка на будівлях можна побачити сліди від куль. На даху автозаправки, недалеко від моєї квартири, ще залишились сліди від дрібних уламків боєприпасів, деякі будинки на околицях і зараз носять сліди від артобстрілів. Війна руйнувала тут цілі комплекси. Дахи і вікна замінять, стіни відновлять, будівлі відбудують - всі фізичні сліди війни з часом можна прибрати. Залишаться тільки спогади про це, які передаватимуться один одному.
Нехай ця розповідь закінчиться фразою, яку я тут почув, не пам’ятаю вже від кого.
“Це не потрібно нікому переживати, не варто, але про це треба пам’ятати.”
автор Назар Салабан
Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED
