Кажуть, що подорожі укрзалізницею заняття не просте, я вирішив перевірити на собі, як це - проїхати всю країну з Укрзалізницею і вижити.
Я знаходився за 1200 км на схід від постійного місця проживання. Там залишилось багато моїх друзів, рідних, університет, через який я власне і робив цей терміновий марш кидок через всю країну. Зі Слов’янська до Львова їхати доволі довго і важко знайти прямі маршрути, але мені пощастило - були і потяги і місця. Але їхати так було не цікаво, я сотні разів чув історії про тонкощі вагонного життя тих страждальців, яким пощастило стати пасажиром Укрзалізниці більше, ніж на декілька годин. Я знайшов, чим себе випробувати - швидкісний потяг №142П. Він починав свій рух в невеличкому містечку Бахмут і добу ніс пасажирів через всю країну. За цей час в потязі, кажуть, формується власна екосистема, руйнуються всі закони фізики і не тільки, а часто зароджуються нові міфи і легенди. Недовго думаючи, я захотів пригод на свою п’яту точку і придбав квитки, поки в один кінець.
Слов’янськ - Харків
Регіональні електропотяги - окрема тема для розмов, але оскільки всі мої враження від цього виду транспорту цензура, швидше за все, не пропустить, тому обійдусь декількома абзацами, які цілком і повністю опишуть всю фантасмагорію, яка там відбувалась.
Теплий запах аміаку з домішками ще чогось мені досі невідомого, зустрів мене правим хуком в саму “дихалку” при вході в вагон електромонстра. Я чемно зайняв своє місце посередині вагона і став чекати атракції. Десь за дві хвилини після початку руху потяга позаду мене стукнули двері: “Подайте будь-ласка, Христа ради”.
На авансцену виходив дядько в чорному шкіряному плащі, із сивою короткою борідкою, з великими, ледь затемненими окулярам, з паличкою в одній руці і паперовим стаканчим з якимось дріб’язком в другій. Вилитий тобі кіт Базиліо з казки про Буратіно, до комплекту бракувало тільки лисиці-сестриці. І вона з’явилась, тільки це була не лисиця, а щось схоже на домашнього ельфа Доббі з Гаррі Поттера, тільки злого і в спортивках. Їхні погляди зіткнулись, дядько втягнув шию і зіщулився. Одразу помітно, що питання не розподілених зон впливу було болючою темою для обох.
“Я ж тобі говорила більше в тій електричці не ходити. Говорила?” - нова героїня п’єси, з пакетом і бруднющим файликом з нерозбірливим фото, вирішила підігріти конфлікт і пригадати раніше укладений односторонній меморандум, якого інша сторона не збиралась дотримуватись.
Хтось в вагоні дістав телефон і приготувався фільмувати баталію для майбутніх поколінь. Але подальший розвиток подій не виправдав закинутої на початку інтриги і створіння в олімпійці, випустивши ще декілька уїдливих коментарів, посунуло в наступний вагон. Авансцена залишилась без акторів, які розійшлись в різні сторони, кинувши пасажирів нагло скніти в тьмяному світлі вагона. Нам залишалось тільки дивитися крізь “кришталево чисті” вікна нашої бляшанки, яка гордо носила емблему двох літер з крилами - ребрендинг сюди ще не дійшов.
Не пройшло і двох годин, як настала черга для прояву доброти. На сусідніх лавках розмістились бабуся з внучкою, і обоє щось читали. В вагоні було доволі тепло, тому дівчинка повністю вмостилась на лавочці, зняла куртку та замотала нею ноги. Дорога чекала довга, близько 5 годин, тому дівчинка помалу засинала. Позаду себе я почув шурхотіння пакета. Невисокий хлопчина в окулярах копирсався в своїх речах, явно шукаючи щось велике. З однієї руки він не випускав чотки, а іншою рефлекторно поправляв окуляри.
- Тримайте, так тепліше буде, - промовив він протягуючи плед дівчинці. - Тримайте, тримайте, в мене самого є маленькі діти, можливо так колись і моїм допоможуть.
Бабуся з дівчинкою, як і велить наша національна традиція, спершу намагались відмовитись від пропозиції, але після третього циклу “візьміть будь-ласка - та не треба, дякую” таки прийняли плед. І через декілька хвилин дівчинка вже тихо дрімала, а бабуся дочитувала якусь невеличку книжечку.
- Допоможіть, виселили. Залишилась без нічого. Хто-небудь чим-небудь, допоможіть, - обійшовши всю електричку, вже відома нам пані з пакетом і файликом повернулася до нашого вагону в надії жалісливим штурмом взяти гаманці пасажирів. Почувалась вона, як в себе вдома, бо нагло влазила в зону комфорту кожної групи пасажирів і з німим докором в очах стояла біля кожного дві хвилини, але ніхто так нічого в пакет і не кинув.
- А що то за букет? - пані з пакетом і файлом зупинилась біля добротного букету з троянд. Її голос перемінився до невпізнаваності. Вже і близько не було помітно того жалю, з яким вона зверталась до пасажирів секунду тому.
- Це якогось хлопця, він відійшов, але казав, що зараз повернеться, - відповіла жіночка, що сиділа поруч. Вона підсунула до себе квіти, намагаючись не дозволити їх примнути.
- А я вже подумала, що це ваш... думала, що ваш... - пані з пакетом і файлом, напевне, зрозуміла, що букет таки комусь належить, і їй його ніхто не віддасть просто так, тому, прокашлявшись, продовжила знову жалісливим голосом свою завчену пісеньку про “помогите, виселили”...
За вікном продовжували проскакувати незрозумілі вогники, а я не розумів, де знаходжусь і як довго ще залишилось до Харкова. Повіки поступово ставали важчими, а мене хилило до сну. Я не намагався цьому протистояти, адже розумів, що так пережити дорогу буде значно легше. Попереду ще чекав новий залізний змій, що прямував з Бахмута до Львова.
