«В районі кілометра сосни і берези лежали як поламані сирники», - гвардієць-атовець розповів про події 2014 року

Весна та літо 2014 року назавжди змінили звичне життя луганських та донецьких нацгвардійців. Чимало з них з честю витримали цей іспит, залишились вірними присязі. Більшість не вважає себе героями, запевняють, що в їх діях не було нічого такого вартого опису. Але ми дозволили собі не погодитись, адже з таких історій складається те, що фахівці називають «картиною епохи». Власне 2014 рік став такою від’ємною епохою, часом добровольців, у широкому значенні цього слова, часом людей, які покинувши все, не отримуючи взамін жодних вигод, кинули на шальки терезів все, що мали, і розділили гіркоту втрат та радість перемог разом зі своєю Україною.

Володимир Павлов народився у старовинному Бахмачі. Так-так, саме там є залізнична станція, де уславили себе герої Крут. Виростав кмітливим та міцним хлопцем, бо любив «тягати залізо». У 2011 році закінчив Академію Внутрішніх військ (нині Національна Академія Національної гвардії України). Відтак за розподілом опинився у військовій частині 3035, яка базувалася у нині окупованому Луганську. Служив у патрульному батальйоні, який виконував, переважно, завдання з охорони громадського порядку.

«Ми дислокувалися при «ядрі». Мали три містечка. Перед самими подіями весни-літа 2014 року, я вже перейшов комвзводом до СПР – спеціальної патрульної роти – там не було строковців, лише контрактники», – розповідає Володимир.

Коли почалися події т.зв. «руської весни», згадує капітан Павлов, серед військових, після важкої зими 2014 року, панував пригнічений настрій, вони опинилися в інформаційному вакуумі, були дезорієнтовані та дезінформовані. Цим скористалися сепаратисти та окупанти. Почалося все з доволі спокійних акцій протесту, потім дійшло до збройних блокувань. Ворог намагався схилити на свою сторону командира, але той залишався при своєму: «У нас Присяга!»

«Вони [сепаратисти] висували якісь вимоги постійно: щоб здавались, щоб виходили. Ми ці вимоги ігнорували, але й були сам на сам з цією стихією! Ми не отримували від Центру наказів, які могли б змінити ситуацію. Вакуум влади. Частина військовослужбовців не витримали такого пресингу, повірили дезінформації: хтось потім звільнився, хтось зрадив Присягу», – розповідає капітан Павлов

Врешті справа дійшла до штурму російськими бойовиками військової частини. Вони залучали також місцевих мешканців. Наприкінці травня – на початку червня ситуація вийшла з під контролю. Військова частина 3035 понесла перші втрати.

«Діма Шелємін був командиром відділення у стрілецькому батальйоні, який займався конвоєм. Цей батальйон дислокувався окремо – в районі ВВАУШ (Вище авіаційне училище штурманів). Поряд аеродром. Було захоплення містечка. Яка була їхня (сепаратистів) методика? Там була строкова служба. Терористами було зроблено ажіотаж серед батьків. Батьки приїздили та ламали ворота. Намагалися забрати свої синів. Їх ніхто не віддавав, бо це протизаконно. Військові забарикадувалися на третьому, четвертому і п’ятому поверхах. Строковців заховали, а контрактники сіли по позиціях. Коли батьків не пустили, бойовики почали штурм –полізли через паркан. Шелємін перший відкрив вогонь, «зняв» чергою одного із сепаратистів з паркана. У відповідь снайпер одним пострілом в голову «зняв» і його. Тоді він один загинув. Терористи підпалили їдальню на першому поверсі. Військове містечко опинилося в руках ворога», – ділиться пан Володимир.

На початку червня було захоплено «ядро» таким самим «гібридним» способом. Але гвардійці не допустили захоплення складів

«Підірвали склади! Я охороняв їх з групою посилення внутрішньої варти. Був штурм містечка, на моєму чергуванні. Там така ж ситуація була, батьки строковиків вже о десятій ранку були під КПП. Ми зібралися з тилового боку і виходили через посадку. Два кулемети терористів в посадці навпроти вели вогонь, поки ми не залягли, бо не могли підняти голови, потім вони підійшли на відстань пострілу гранатомета, пострілами підпалили частково будівлі, в тому числі і склади НЗ (недоторканий запас). «Центр» тоді все мовчав, тому ми розуміли, що містечко доведеться залишати, щоб зберегти життя особовому складу. Підрив складів було продумано заздалегідь. Ми почали відхід по сигнальній ракеті. Я замикав підрозділ на виході із зони ураження, начальник складу розмотував дріт на достатню відстань для підриву. Вибух був настільки потужний, що коли відійшли на кілометр нас вкрило трісками, банками з яловичиною, «стволами». Там начальник складу мінував», – ділиться гвардієць.

Врешті-решт, всі три містечка були захоплені. Причому діяв все той же сценарій із залученням батьків строковиків та бойовиками у них за спиною. Власне на той момент кожен військовослужбовець сам приймав для себе рішення, як діяти далі. 

«Вибиралися з міста маленькими групами. Не думали, що так надовго. Їхали до Харкова. У частину 3005. Там нас зібрали «до купи», але там теж відсіялося багато людей. Хтось звільнявся, хто залишався. Ми виїжджали групою у п’ять людей. Це було на початку червня», – пояснює Володимир Павлов.

У район проведення Антитерористичної операції гвардійці військової частини 3035 заходили на початку серпня. Їхня задача була зайти в другому ешелоні на щойно відбиті території для закріплення та організації блокпостів.

«Так склалася доля, що начальник курсу, який виховував нас 4 роки, підполковник Василенко на посаді заступника командира частини 3035 очолив групу військовослужбовців, яка мала зайняти одну із сторін міста Сіверська в напрямку м. Бахмут. Власне, ми проходили по великому Ямпільському перехрестю. Там розгалуження на Ямпіль та Лиман, на Сіверськ, а через нього на Лисичанськ. Там свого часу були потужні позиції бойовиків. Ворога вибивали із залученням авіації. Ми ще паруючі вирви застали. Там багато сепаратистів знищено було. Це та висота, де 19-го червня загинув випускник Національної академії НГУ Володимир Кравчук. Ми вже потім їздили. Так в районі кілометра сосни і берези лежали як поламані сирники, їх просто позрізало. Така інтенсивність була. Листя не було. Жодного вцілілого дерева. Це кордон між Луганщиною та Донеччиною – з однієї сторони Бахмут, з іншої Лисичанськ. А в АТО заходили з Ізюма.Там тоді група залишилася, потім на перехресті на Святогірськ, через Лиман і до Сіверська. Ми змінювали тернопільський батальйон тероборони. Жили в наметах. В Сіверську були перестрілки з ДРГ та контрабандистами. Територія була звільнена, але панували реваншистські настрої, листівки ворога часто потрапляли. Мовляв, «жителі ховайтеся, бо ми повернемось». Таке з’являлось регулярно. Було дуже багато дезінформації з боку противника. Від нормальних каналів інформації ми були, фактично, відрізані. Ми відповідали за блокпост і вночі патрулювали з «Беркутом», це були спільні відпрацювання, ми затримували сепаратистів. Простояли там три місяці. Коли виїжджали до Харкова, листя вже осипалося», – розповідає пан Володимир.

Сумувати на блокпосту Володимиру Павлову не довелось. Незабаром до нього приїхала дружина Алла. Опікувалася побутом гвардійців. Жила в будинку поряд з місцем, де ніс службу чоловік, ділила з ним всі радощі та труднощі.

Траплялося тоді також чимало курйозних історій. Такою, наприклад, стала зустріч із Зоряном Шкіряком, про якого російські пропагандисти писали, що це дві різні людини. Його колона заблукала і вискочила на «озброєних до зубів» гвардійців. Але піднятий своєчасно капітаном Павловим український прапор стер з обличчя гостей переляк: «Слава Богу, свої!»

На початку ми писали про добру вдачу Володимира. До військових прибився пес. Назвали Тімон. Прижився. Найбільш товариські стосунки у нього складися саме з Володимиром. Все робили разом. Пізніше повернулися господарі собаки, забрали його. Пройшло два роки, скучивши за товаришем Володимир, сів в авто і поїхав до свого блокпоста та завітав до господарів Тімона. Пес моментально впізнав в ньому бойового друга.

Сергій Молотков

Фото з архіва Володимира Павлова