• Головна
  • До ноги причепили ланцюг та били в живіт, - політв’язень зі Слов’янська про катування КДБ
15:35, 13 грудня 2019 р.

До ноги причепили ланцюг та били в живіт, - політв’язень зі Слов’янська про катування КДБ

До ноги причепили ланцюг та били в живіт, - політв’язень зі Слов’янська про катування КДБ

Тепла квартира, у кутку вітальні під вишитим рушником висить портрет Тараса Шевченка, поруч великий червоно-чорний прапор, на підвіконні книги Кобзаря та історія України, на стіні ікона.

Тут живе Євстафій Копач, колишній політв’язень, українець, колись зв’язківець УПА. Живе у Слов’янську Донецької області. Чоловіку вже 88 років. З нами він поділився історією свого життя.

Євстафій Іванович народився у 1930 році на Львівщині. 

Провчився чотири класи, а потім почав допомагати батькові. Той служив спочатку в ОУН, після - в УПА. Пізніше, коли до них додому до батька приходили військові, стрільці УПА, маленький хлопець уважно слухав розмови, цікавився тим, що відбувається.

“Я з четвертого класу пішов Україну здобувати”, - каже Євстафій Копач.

Таким чином хлопець почав допомагати партизанам Української повстанської армії - передавав записки (штафети), листи, гроші. Ходив у сусідні села. І вдень, і вночі. Так це і тягнулося. 

Батько Євстафія вже за часів Радянського Союзу став головою сільсько-споживчого товариства. Село, в якому жила сім’я, було великим - на 750 домів. Було 2 кооперативи, 2 магазини, дві церкви та польський костел. Церкви у селі, коли увійшли СРСР, спалили. Весь цей час батько Євстафія допомагав українським партизанам, та і сам хлопець був зв’язковим. До 1947 року хлопець допомагав українській армії. Коли Євстафію було 17 років, його заарештували. Перший раз його випустили, бо не було доказів злочину.

У цей же час затримують і батька Євстафія. Той давав продукти бійцям УПА. І батька, і сина звинувачували у тому, що вони допомагають ворогам Союзу, бандитам - “злісним бандерівцям”. Батько просидів в тюрмі 13 місяців.

Поки батько був затриманий, хлопець працював по-домашньому: на полі, по дому, допомагав матері. В той же час продовжував допомагати партизанам української армії. Тоді до хати часто приходили з обшуками. 

Згадує Євстафій Іванович ситуацію, як вони у селі з хлопцями і дівчатами вирішили влаштовувати вечорниці. Ще зовсім молодий Євстафій самостійно навчився грати на скрипці. Одну вечорницю вони влаштували. Перед тим, як влаштовувати другу, до них прийшли хлопці-військові УПА і сказали, що не треба розважатися, поки інші воюють.

“Ми воюємо, наші хлопці гинуть, а ви вечорниці робите”.

Так у селі припинили влаштовувати вечорниці.

Наступний арешт Євстафія Івановича відбувся у тому ж році. КДБ хлопця здали знайомі з села. У ті часи стежили за всіма, доносили на своїх знайомих. Згодом ті хлопці, які заклали Євстафія, почали працювати на КДБ. За Євстафієм Копачем прийшли рано вранці, обступили хату, там же написали протокол.

“Написали, що я з бандерівцями знайомий, що я працюю на бандерівців. Ранок, люди йдуть пасти худобу, а мене везуть...”

Хлопця повезли у район. До ноги причепили ланцюг, щоб той не втік. Дорогою з села заарештували ще одного чоловіка. Прибувши до районної в’язниці, почалися катування. 17-річного тоді Євстафія били, вивозили з собою на облави, вивозили до лісу, де також катували.

“Один сідав мені на голову, другий на ноги, а третій бив в живіт...Дух запирає, дихати не можу, втрачаю свідомість”.

В районному КПЗ у хлопця виникало декілька думок про втечу. Але реалізувати плани так і не вдалося. Там він просидів два місяці. Після його відвезли в інше місто, де він чекав на суд. Там вже катування закінчилися. В цей же час в камери запускали людей, які підслуховували розмови в’язнів, а потім доносили. Там же полонених готували на етап. 

Євстафія Івановича засудили на 25 років дальніх режимних таборів.

Тоді була осінь. Все, що було у хлопця з одягу - шапка, саморобні черевики і куртка. У тому Євстафія і повезли ешелоном на північ - у місто Інта. Холод у тому місті міг досягати 56-58 градусів морозу. 14 листопада вони виїхали з України - 28 грудня тільки доїхали до місця.

У вагоні були двох'ярусні нари, у стінці дірка “для управи”, залізна пічка. Людей було багато. На дорогу давали булку хліба і трохи “тюлькі” (риби). Після риби всім хотілося пити, а води не було. То ж в’язні облизували металеві гвинти вагону, які покривалися інеєм від морозу. На кожній зупинці ув’язнених перераховували, щоб ніхто не втік.

28 грудня 1948 року етап прибув на місце. За весь час дороги багато людей захворіло, хтось помер. Тоді у вагоні їхало приблизно 23 національності: німці, китайці, японці і, звичайно, українці. 

У бараку, де жив Євстафій, було тепло. У тому таборі ув’язнені мали пробути 22 дні карантину, а згодом за ними приїжджали “покупці” з підприємств, які обирали собі людей на роботу. У тому таборі Євстафій просидів 13 місяців. Там його тримали як офіціанта у столовій. Жіночка, яка займалася розподілом людей, пожаліла молодого хлопця, тому максимально відтягувала його від’їзд на підприємство. 

“Були люди, а були людиська”

Потім приїхав покупець і за ним.

Робота була різна. Євстафій Іванович згадує, що його дружина (теж політв’язень) робила будинки. Тендітні дівчата носили бури, бурили під будинки.

Євстафій потрапив на цегляний завод. Робота була важка, хоча молодого хлопця жаліли. Головний інженер з Полтави помітив хлопця і запропонував навчити того робити цеглу. Цим Євстафій і займався. 

З ув’язнення Євстафій Іванович звільнився у 57 році. Загалом 10 років провів він у таборі. Коли помер Сталін, справи неповнолітніх переглядали, тому і строк чоловікові скоротили.

Коли Євстафій Іванович звільнився, він поїхав до свого села. Там він не був прописаний ніде. У місті Інта тим, хто звільнився, давали квартири. Тому, не знайшовши місця вдома, Євстафій Іванович повернувся жити у місто, де переживав ув’язнення. До 80-х років він із дружиною прожив в Росії.

Пізніше його знайомий приїхав жити і працювати у Слов’янськ. Євстафій завітав у гості. Місто йому сподобалося. А через два тижні товариш Євстафія Івановича знайшов можливість обміняти квартиру в Інті на квартиру у Слов’янську.

Так і сталося. Чоловік і досі живе у тій квартирі в центрі міста.

Ті часи Євстафій Іванович згадує з сумом. Часи постійних облав, зрад, замкнутих язиків, неволі. З цим асоціюється у нього той час.

“Мені казали, нащо ти це робиш, маєш мову, то й живи собі спокійно. Але я робив свою роботу. Я своє знав. То такі були люди, то були не українці, а незрозуміло що”.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Слов’янськ #новини #Євстафій Копач #політв’язні #КДБ #радянська влада #катування радянської влади
Високі оцінки користувачів за Стиль викладу
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Оголошення
live comments feed...