Наше життя сповнене стереотипів cтосовно місць, людей та себе самих. З ними ми неминуче мусимо зустрічатись та розвіювати для свого вільного “Я” та повноцінного життя далі.
Я - Олена. Журналістка з невеличкого містечка Виноградів на Закарпатті. До Слов’янська приїхала в кінці минулого тижня на стажування у редакцію 6262.com.ua, де і проведу наступний місяць.
Стажування тут співпало з пандемією коронавірусу в світі та жорстким карантином в Україні. Мені, без перебільшення, пощастило приїхати на одному з останніх потягів, який йшов зі Львова в напрямку Слов’янська. Вже за два дні залізничне сполучення у країні було припинене.
Слов’янськ зустрів мене сонячною погодою і новиною про перші випадки підозри на захворівших коронавірусом у місті, які, на щастя, не підтвердились. Але, зізнаюсь, було трохи лячно подолати понад тисячу кілометрів із заходу на схід країни і, ймовірно, зустрітись з хворобою. А крім цього в голові продовжували жити мої стереотипи.
До цього часу мені, мешканці мультикультурного Закарпаття, Донбас, його Донецька частина, здавався чимось таким далеким, завугленим, з металургійним присмаком та пронизливим степовим вітром. Життя ж тут також уявлялось суворим і не надто яскравим, з ностальгічними відголосками Радянського Союзу. Це все.
Щодо Слов’янська, то до 12 квітня 2014, коли це місто першим в Україні захопили проросійські диверсанти, я про нього взагалі не чула. І ще довгий час після звільнення Слов’янська у липні того ж року, він асоціювався з антиукраїнськими настроями та війною. Тут також все.
Так, я журналістка і, можливо, мала б бути більш допитливою і обізнаною в житті кожного куточка моєї країни, бо так вимагає професія. Але це теж стереотип. Перш за все - всі ми люди. Тому хочемо ми чи ні, але живемо у світі, сформованому власними поглядами, досвідом і потребами, в який впускаємо рівно стільки нової інформації, скільки нам треба в певний період життя. Інколи для цього нам потрібно “відкрити” всі двері чи добряче себе перетрусити. Щось схоже переживаю і я зараз.
Лише кілька років тому, ближче познайомившись з колегами звідси, мої стереотипи потроху почали розвіюватись. Тоді ж сам регіон почав здаватись цікавим та вартим більшої уваги, ніж ситуативне спілкування з людьми, які жили чи живуть на Донбасі. Тому, коли мені випала нагода обрати регіон для стажування в рамках програми журналістських обмінів від Journalism Exchange Program, то вибір став очевидний.
Справді, стереотипи про місто і людей краще розвіювати проживаючи щоденне життя на місці тут, у Слов’янську. Мені, навіть, пощастило ще більше. Цей місяць я працюватиму для нової аудиторії і дещо в новому для себе форматі - у форматі блогу.
Сьогодні Донбас, поки що, залишається для мене набором із стереотипів. З ними я і збираюсь зустрітись в наступні кілька тижнів. Відчути їх, спростувати або підтвердити.
1. Природа і екологія. Тут голий степ, поритий вугільними шахтами і всіяний териконами. Екологія знаходиться у вкрай поганому стані.
2. Міста і дозвілля. Тут суворі, сірі міста з малолюдними вулицями, з яких віє радянщиною, в яких є лише шахти і заводи та зовсім немає розваг.
3. Мова і люди. Тут спілкуються виключно російською мовою, тому україномовного співрозмовника знайти важко. Люди тут багато в чому відрізняються від мешканців інших регіонів України.
4. Відношення до українців з інших регіонів, зокрема західняків. Тут ми всі незрозумілі “бандеровці”, незалежно чи приїхали з Тернопільщини, Львівщини чи Закарпаття.
5. Війна з Росією. Тут вона близько, тому всюди на Донбасі небезпечно.
6. Проросійські настрої. Тут немає патріотизму і люди воліли б жити в іншій країні.
Блог про стереотипи, їх походження і руйнування, а також про місця та людей, з якими я тут зустрілась - читайте у спецтемі “Із Закарпаття до Слов’янська” на 6262.com.ua.
Олена Мудра
Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.
