Актор і артист, статистик футболу і бібліотекознавиця . Історії невідомих слов’янців

Історія міста - це не тільки історія будівель, природи чи подій. Це також історія людей, які народилися або жили у цьому місті.

Ми вирішили зібрати декілька не дуже відомих, але цікавих осіб, які народилися або жили у Слов’янську. Ті, про кого ми розповімо, не сильно популярні серед міста особистості, але, безумовно, варті уваги.

У попередньому матеріалі ми розповіли про трьох слов’янців з цікавою історією. Цей матеріал можна подивитись тут: Поет, краєзнавець-археолог та письменниця. Історії невідомих слов’янців

Сьогодні ми розповімо ще про трьох людей, які народилися, або якимось чином пов’язані із нашим містом.

Розалія Гуревич

Гуревич Розалія Борисівна [12(25).02.1905, м.Слов’янськ, Донецької області — 9.03.1971, Харків] — українська бібліограф, бібліотекознавиця. Закінчила у 1925 Харківський інститут народної освіти. Проводила значну бібліографічну роботу з питань дитячої літератури. 

Значимим внеском у шевченкознавство є, зокрема, виконана Р.Гуревич бібліографія перекладів творів Шевченка російськими письменниками XIX століття. Бібліографічна картотека, створена нею при укладанні покажчика, включає близько 7000 карток. Сьогодні ця картотека зберігається в Харківській державній бібліотеці імені В. Г. Короленка.

Окремі видання:

• Питання дитячої книжки та дитячого читання: Бібліографічний покажчик книг і журналів та газетних статей на 1934 р. — Харків,
• 1935; «Русские писатели XIX века о Т. Г. Шевченко» — Харків, 1941;
• На допомогу у вивченні курсу бібліотекознавства: Організація бібліотечної справи СРСР — Харків, 1961;
• На допомогу у вивченні курсу бібліотекознавства: (Методичні вказівки для студентів-заочників) — Харків, 1965;

Олексій Бабешко

Олексій Анатолійович Бабешко — ( 8 травня 1955, Слов’янськ, Донецька область). Освіта - вища. Український історик і статистик футболу.

Історією футболу займається з 1967, статистикою з 1975 року. Брав участь у підготовці програм та щорічників, довідників про донецький «Шахтар». З 1977 року видав серію довідників «Всі матчі «Шахтаря» 1936 – 2004 рр.

Чоловік є автором багатьох книжок про футбол на Донеччині та команду “Шахтар”. Активно давав коментарі стосовно команди та їх роботи.

“Делиться собранной мною информацией я начал в 1977 году. Я уже тогда имел всю статистику по «Шахтеру» по высшей лиге. И благодаря знакомству с Марком Юрьевичем Левицким (а меня с ним познакомил Сергей Анатольевич Канин, тоже страстно увлеченный футболом человек) я начал давать какие-то свои материалы в программки «Шахтера» и в календари-справочники. А программки эти и календари-справочники занимали тогда первые места в Союзе. У меня даже есть грамота Федерации футбола СССР за активную пропаганду футбола”, - так про початок своєї роботи Олексій Бабешко розказав на офіційному сайті ФК “Шахтар”.

Свої матеріали Олексій збирав в бібліотеках, архівах, розмовляв з футболістами, ветеранами, вболівальниками команди.

“Я — не коллекционер, чтобы лишь собирать эти материалы. Я считаю, чем больше людей знают о «Шахтере», тем лучше. Так возникла идея написать книгу”

Леонід Биков

Леонід Федорович Биков ( 12 грудня 1928, с. Знаменське (нині у складі смт Черкаське), Слов'янський район, УСРР — 11 червня 1979, поблизу селища Димер, Київська область, УРСР) — український актор, режисер і сценарист, заслужений артист УРСР (1958), заслужений артист РРФСР (1965), народний артист УРСР (1974).

Закінчив акторський факультет Харківського державного театрального інституту (курс Д. Антоновича). У кінематографі дебютував у фільмах «Переможці» (1952), який не вийшов на екрани, та «Доля Марини» (1953).

Цього чоловіка не можна назвати невідомим. Актора знають по всій Україні. А ось, як пов’язаний Биков з Донбасом та Слов’янськом... Далі трохи про біографію Леоніда Бикова.

Народився Леонід Биков у селищі Слов’янського району. У 1929 році батьки Леоніда переїхали зі Слов’янського району до Краматорська. 1936 року сім'я переїхала на нове місце проживання — район «Прокатчики». В цьому ж році Леонід пішов до першого класу школи №6. Пізніше навчався у 11-й школі, до 1941 року. Під час Другої світової війни у жовтні 1941 року разом із сім'єю був евакуйований до м. Барнаул. Після повернення до Краматорська вступив до машинобудівного технікуму, де вчився у 1944—1945 роках, але не закінчив його. У 1945-1946 роках навчався у школі робочої молоді. Останній 10 клас закінчував у середній школі №6, яку закінчив у 1947 році. Беручи участь у самодіяльності, уперше вийшов на сцену місцевого будинку культури.

В школу акторів у Києві його не прийняли, адже на той час (1946 рік) він ще не мав атестату про середню освіту, але наступного року Биков вступив на українське відділення акторського факультету Харківського театрального інституту, який закінчив у 1951 році. У 1951-1960 роках — актор Харківського державного академічного театру імені Т. Шевченка. У театрі починається його акторська кар'єра. Роль матроса Паллади у виставі «Загибель ескадри» стала дебютною на театральній сцені. Потім (1952) була роль Павки Корчагіна у «Як гартувалась сталь», Москатель у комедії «З коханням не жартують». Биков на сцені театру зіграв понад 20 ролей — головних, другорядних і навіть без слів («Не називаючи прізвищ», «Роки блукань», «Людина шукає щастя», «Вулиця трьох солов'їв, 17», «Коли цвіте акація», «В пошуках радості» тощо).

У 1960-1969 роках — актор і режисер кіностудії «Ленфільм», з 1969 — актор і режисер кіностудії імені Довженка. Автор сценарію сатиричного кіножурналу «Ґніт».

У кіно свою першу роль він зіграв у 1952 році на «Ленфільмі» в фільмі «Переможці», потім зіграв Сашка у фільмі Київської студії «Доля Марини». Наступну роль він отримав у фільмі «Приборкувачка тигрів», де зіграв Петю Мокіна. У 1955 році — головна роль у фільмі «Максим Перепелиця».

Наприкінці 60-х років разом з Євгеном Онопрієнком і Олександром Сацьким створено сценарій фільму про льотчиків, який довго не пропускала цензура, через його «негероїчність». Після довгого очікування в 1973 році, Биков зняв таки «В бой идут одни старики». У цій картині актор зіграв головну роль, прототипом якої став цілий ряд радянських льотчиків Другої світової війни, і в першу чергу Віталій Попков. У 1976 році знято ще один фільм — «Ати-бати, йшли солдати».

У 1978 році розпочалися зйомки фантастичного сатиричного фільму «Прибулець» за повістю Євгена Шатька «Прибулець-73». Биков виступив як автор сценарію, режисер та виконавець головної ролі інопланетянина Глоуза та колгоспника Юхима. У березні 1979 року вже відзнято дві частини фільму на кіноплівку і 5 квітня представлено суду критиків. Картину чекав успіх, але доля зруйнувала плани.

Леонід Биков трагічно загинув у автомобільній катастрофі на 47-му кілометрі траси «Мінськ-Київ» 11 квітня 1979 року. Биков повертався на своїй машині з дачі під Києвом. Попереду нього рухався трактор МТЗ-50 з культиватором, і, з невідомих причин, Биков вирішив його обігнати, не переконавшись у безпеці маневру. Як тільки він став здійснювати обгін, побачив, що йому назустріч рухається вантажівка ГАЗ-53. Биков почав гальмувати, автомобіль розвернуло на слизькій трасі вліво на 90 градусів, однак уникнути зіткнення не вдалося. Вантажівка протягла «Волгу» Бикова приблизно 20 метрів… Похований Леонід Федорович Биков на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 33).

На місці загибелі (траса Київ-Іванків, 400 метрів після виїзду з смт Димер у бік Іванкова) встановлено пам'ятний знак. Але свідки аварії стверджують, що зіткнення сталося ще далі від «офіційного» місця.

За однією з помилкових версій, нібито під час зйомок картини «Прибулець», Леонід пише дивний лист-заповіт на ім'я своїх друзів Миколи Мащенка та Івана Миколайчука, наче передчуваючи швидку трагедію. Але в дійсності, «заповіт» написано за три роки до смерті, після перенесеного ним інфаркту. Лист, за спогадами його дочки Мар'яни, написано на невеличкому аркушику в стилі батька, з назвою «А якщо це кінець…».

Останні його фільми і досі переглядаються сучасною молодю. А відривок про Україну розлетівся далеко.