Поет, краєзнавець-археолог та письменниця. Історії невідомих слов’янців

Історія міста - це не тільки історія будівель, природи чи подій. Це також історія людей, які народилися або жили у цьому місті.

Ми вирішили зібрати декілька не дуже відомих, але цікавих осіб, які народилися або жили у Слов’янську. Ті, про кого ми розповімо, не сильно популярні серед міста особистості, але, безумовно, варті уваги.

У попередньому матеріалі ми розповіли про п’ятьох слов’янців з цікавою історією. Цей матеріал можна подивитись тут: Ветеран "Шахтаря", ідеолог українського самостійництва та естрадна співачка. Історії невідомих слов’янців

Сьогодні ми розповімо ще про трьох людей, які пов’язані зі Слов’янськом.

Борис Слуцький

Борис Абрамович Слуцький народився у Слов’янську. І, незважаючи на те, що у місті він прожив недовго, пам’ять поета-земляка було вирішено вшанувати у його місті народження. У 2019 році до 100-річчя від дня народження українського поета та перекладача у Слов’янську відкрили пам’ятну дошку.

Читайте: У Слов’янську відкрили пам’ятну дошку українському поету Борису Слуцькому

Борис Слуцький народився, як ми вже казали, у Слов’янську в родині службовця. 

Навчався у Харкові. 1937 року переїхав до Москви, займався юриспруденцією, поступив до Літературного інституту ім. М.Горького, який закінчив у 1941 гоці. Того ж року навесні були опубліковані його перші вірші.

З початком нацистсько-радянської війни йде на фронт солдатом. Був важко поранений, після одужання знову на фронті, згодом стає політруком.

З 1953 року знову друкується у різних виданнях.

31 жовтня 1958 року на загальних зборах членів Спілки він під тиском владних «компетентних органів» виступає з різким засудженням закордонної публікації роману Бориса Пастернака «Доктор Живаго» — це призвело до виключення Пастернака зі складу спілки. За свідченням його сучасників, тяжко переживав свій вчинок і весь час наголошував, що «спрацював механізм партійної дисципліни».

Після смерті дружини через пухлини лімфовузлів в 1977 році перебував у стані важкої депресії, остаточно полишив літературну діяльність.

Останні роки життя Слуцкий провів в Тулі у молодшого брата Єфима, перебував у психічній лікарні.

Микола Сібільов

Цей чоловік не народжувався у Слов’янську. І більше має відношення до Святогірська, ніж до Слов’янська. Але заслуговує бути серед нашого списку.

Сібільов Микола Вікентійович (9 лютого 1873, Глухів — 18 серпня 1943, Уфа) — український вчений, музейник, археолог, дослідник археологічних пам'яток Слобожанщини, Донеччини (у тому числі на Святогір’ї та у Слов’янському районі), Донщини та ін. Засновник та перший директор Ізюмського краєзнавчого музею.

Народився 9 лютого 1873 р. за загально прийнятою інформацією у м. Глухів. Був сином колезького асесора. Навчався в Глухівській прогімназії. Після закінчення навчання працював писарем в училищі, потім з 1891 до 1911 р. працював у Курській казенній палаті цивільним чиновником, дослужившись до чину надвірного радника.

За станом здоров'я звільнився та переїхав разом з родиною на постійне місце проживання до м. Ізюм. Зацікавився історією краю, захопився краєзнавчою роботою, зайнявся вивченням та колекціонуванням археологічних пам'яток кам'яної доби та поставив питання про організацію місцевого музею.

14 січня 1920 р. Миколу Вікентійовича було призначено директором створеного Ізюмського музею. Одним з головних напрямків діяльності М. Сибільова був порятунок культурної спадщини краю. Він організував збір книг, картин, творів прикладного мистецтва із покинутих поміщицьких маєтків. Музей поповнився колекцією природних копалин, архівом міського самоврядування, приватними колекціями з геології, палеонтології, зоології, ботаніки. Завдяки його наполегливості в Ізюмі виходять друком матеріали з археологічних досліджень: два випуски «Древности Изюмщины» (1926), «Старовинності Ізюмщини» (1928—1930).

На початку 1934 р. М. В. Сибільов з сім'єю переїхав до Святогірська. Вчений продовжив розвідницькі пошукові роботи в Донбасі. Сферу археологічних досліджень поширив на Святогір’я, Слов’янський, Краснолиманський (Лиманський) та Артемівський (Бахмутський) райони.

У квітні 1934 р. за сприяння Сібільова М. В. був заснований Артемогірський (Святогірський) краєзнавчий музей, де він працював науковим консультантом.

З перших днів війни Микола Вікентійович переймався вивезенням музейних колекцій Ізюмського та Святогірського музеїв. Неймовірні зусилля М. В. Сібільова та його дружини С. М. Одінцової та прикомандированих військових дали змогу більшу частину культурних цінностей врятувати. Частина була закопана на місті, а частина вивезена до м. Уфа.

В евакуації М. В. Сібільов продовжив свої наукові дослідження. В Уфі, незважаючи на різке погіршення здоров'я, М. В. Сібільов писав наукові статті, планував проведення виставок і мріяв повернутися в Україну.

Помер Микола Вікентійович Сібільов 18 серпня 1943 р. в м. Уфа.

Наталія Кащук

Наталія Омелянівна Кащук (* 25 жовтня 1937, Слов'янськ — † 2 липня 1991, Київ) — українська письменниця (поетеса, прозаїк, нарисовець, перекладач), журналістка. Членкиня Спілки письменників України від 1968 року.

Наталя Кащук народилася в Слов'янську в родині службовця. Середню школу закінчила в Кам'янці-Подільському. Від 1954 року навчалася спочатку в Чернівецькому університеті, потім — у Київському університеті, який закінчила 1959 року (за фахом — філолог).

Працювала муляром-бетоняркою на комсомольських будовах Криворіжжя, редактором у видавництві «Дніпро» та Політвидаві України. Далі була старшим редактором відділу літератури та роз'їзним кореспондентом журналу «Україна».

Твори Наталі Кащук перекладалисябілоруською, грузинською, вірменською, киргизькою, болгарською, чеською, словацькою, англійською, німецькою та іншими мовами.