Від суцільного краху до мрії. Як війна завадила мені отримати освіту журналіста

Від суцільного краху до мрії. Як війна завадила мені отримати освіту журналіста, Лідія Хаустова

Інформаційний простір заповнюється позитивним досвідом. Людей мотивують, переконують у тому, що все можливо. І це круто. Думаю, багато хто надихнувся, дивлячись на успішні досягнення інших. Але є і інший бік. 

Є негативний досвід людей, який став мотивацією, поштовхом йти вперед, незважаючи на труднощі.

Так сталося і зі мною. З самого дитинства я мріяла бути журналістом. Вимальовувала власні журнали з зошитів, брала інтерв'ю у батьків та подружок. В 11 класі точно знала, що вступатиму на факультет журналістики. Сам університет і місто були не так важливі.

Так у 2010 році я вступила на заочне відділення факультету слов’янської філології та журналістики Таврійського національного університету ім. Вернадського у місті Сімферополь. Крим.

Паралельно я навчалася у своєму рідному місті Слов’янську на вчителя української мови та літератури та англійської мови і зарубіжної літератури. Отримувала стипендію і всі гроші платила за навчання у Сімферополі. Навчання там було платним.

Ботанічний сад, в якому знаходився факультет слов’янської філології і журналістики

Ботанічний сад, в якому знаходився факультет слов’янської філології і журналістики

Все йшло добре до 2014 року. Крим анексували, а я припинила своє навчання так і не отримавши ступінь бакалавра. При собі тоді у мене залишився лише студентський квиток.

Я днями телефонувала кураторам і питала, що ж буде. Тоді університет сказав, що продовжить працювати і функціонувати в Криму. Запрошували приїхати і продовжити навчання, але я не хотіла мати диплом іншої країни, я не хотіла їздити до окупованого Криму, не хотіла навчатися під прапорами Росії. Для того, щоб забрати документи, треба було особисто за ними приїхати. Я не поїхала.

Ця ситуація не просто засмутила, збила з ніг. На моїх очах мрія розвалювалася. Я була зовсім молода і не знала, що робити далі, тому просто продовжила навчатися у Слов’янському ДДПУ (Донбаському державному педагогічному університеті), повністю втративши надію стати журналістом. 

Приказка про те, що снаряд двічі в одну воронку не потрапляє, виявилася для мене несправедливою. Уявляєте, як я себе почувала, коли Слов’янськ окупували проросійські терористи? Пам’ятаю, як під постріли складали іспит з української літератури, а вже ввечері гуртожиток обстріляли, а жінку, яка видавала ключі на варті в університеті, вбило уламком. На цьому наше навчання припинилося на невизначений термін.

Виїхавши до Харкова, я працювала офіціанткою і думала про те, як таке можливо, що в один момент людина, яка отримувала дві вищі освіти, може все втратити. Я не знала, чи залишиться цілим мій дім, не говорячи вже про те, що там далі буде з університетом. Була майже готова здатися, але… Зранку 5 липня отримала повідомлення, що Слов’янськ звільнили. 

Повернувшись до Донбаського університету, я всі сили поклала на те, щоб його закінчити, але працювати вчителькою у школі не хотіла. Мрія стати журналісткою все ще була десь всередині.

В ДДПУ з одногрупницями

Закінчивши університет, я пішла працювати до Центру дитячої та юнацької творчості керівником гуртка журналістики. Певні теоретичні знання у мене були, програму склала, з дітьми спільну мову знаходити могла. У той же момент у мене з’являється можливість періодично писати у місцеві та іноземні ЗМІ. Такий собі міні-фріланс. Мрія поступово почала перетворюватися на реальність. Я проходила курси журналістики, спілкувалася з іншими журналістами, навчалася.

Сьогодні я працюю в одному з найуспішніших ЗМІ Слов’янська. А ще дуже пишаюся собою, що не здалася, коли обставини просто змушували це зробити.

Під час інтерв’ю з Сергієм Жаданом

***

Що головне я зрозуміла з цієї ситуації?

Те, що бажання дійсно дуже сильна штука, яка може спрямувати до мрії. Бажання треба поєднувати з діями, якщо просто сидіти на місці, нічого не вийде. Провали трапляються - це факт. Їх може бути декілька. Те, що буде далі, залежить лише від вас. Скільки падінь може вас зламати?

Насправді, успіх - це дуже відносне поняття. У кожного своя історія успіху. Хтось заробив свій перший мільйон у 18 років, а хтось близько 50 почав займатися йогою, хоча хотів цього дуже довго. І якщо у світі існують падіння і провали, то чому б не вчитися ще й на них?

Слов’янськ Славянск новини новости блог негативний досвід позитивне мислення негативный опыт позитивное мышление
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
12 дуже добре
(4 оцінки)
Високі оцінки користувачів за Повнота інформації
197 переглядів в грудні
2 людини рекомендують
Авторизуйтесь ,
щоб оцінити і порекомендувати

Коментарі