"Будеш обличчям бригади". Як дівчина зі Слов’янська пішла на службу до десантно-штурмових військ

Валерія Скорик - маленька тендітна дівчина, яка першою зустрічає гостей у 81 окремій аеромобільній бригаді. Вона є частиною тих самих десантників, які “завжди перші”.

Чи співпадіння це, чи доля, але дівчина відзначає свій День народження 21 листопада - у день Десантно штурмових військ України.

Народилася Валерія у Слов’янську. Після школи мріяла вступити до Донецького національного університету. Дуже любила це місто і кожні вихідні їздила туди відпочивати. Але не так сталося, як гадалося. На Донбас прийшла війна, а Лєра вступила до Сумського університету на спеціальність міжнародних економічних відносин. В університеті навчання йшло англійською мовою, що дало хорошу базу у майбутньому.

В університеті була військова кафедра, і Валерія вирішила також туди вступити. Через два роки навчання дівчина була молодшим лейтенантом. Ще під час навчання Лєра стажувалася у Польщі та дистанційно працювала у Харкові економістом-міжнародником.

“Все моє життя пішло не по плану. З Донецьком не склалося, зі спеціальністю не склалося. Думаю, ну все, є звання, треба йти…Хотіла до Донецька, треба прикласти до цього якісь зусилля”.

Пропрацювавши певний час Валерія вирішила йти в армію. Так вона потрапила до Слов’янського військкомату. Через те, що дівчина народилася на Донбасі, вона вирішила тут і залишитися, тому шукала бригади, пункт постійної дислокації якої знаходився б у Донецькій чи Луганській областях. Дівчині пропонували йти до 25-ї або 54-ї бригад, але остаточно було визначено, що вона поїде на співбесіду до 81 ОАЕМБР.

На той момент бригада знаходилася в зоні ООС у Станично-Луганському районі. Тому Валерії довелося одразу відчути умови, де вона буде знаходитися наступні п’ять років. Дівчина приїхала на спілкування з комбригом і після співбесіди отримала відношення. З чотирьох людей, які тоді поїхали в бригаду, відношення і згоду на службу отримали двоє. З цього почалася служба Валерії. Їй запропонували посаду у службі по зв’язкам з громадскістю.

Дівчина зі сміхом згадує, як час від часу її називають: фотограф, прес-аташе, прес-служба.

Дівчину попереджали, що легко не буде. Всюди треба бути з командуванням бригади, треба вміти говорити зі ЗМІ, представниками влади, волонтерами, писати тексти, відповідати на питання.

“Неправильне слово чи якось неправильно сформована думка може повністю зіпсувати репутацію бригади. Це дуже відповідально”.

У перші ж дні служби, тільки-но дівчина встигла отримати форму, їй зателефонували і сказали збиратися виїжджати у Войтове (зона ООС, Луганська область). Коли Валерія приїхала на місце, то була шокована. Її вразила та сірість, яка оточувала. Людей у селищі майже не було. Після дощу було багато грязюки, бруду. Навколо розбиті будинки, будівлі.У той же час це відкрило дівчині очі на справжнє життя в ООС.

Але за весь час служби дівчина жодного разу не пошкодувала, що підписала контракт. Всі її дії були не дарма.

Десь через тиждень після приходу дівчини на службу, у КРАЗ військових потрапив ПТУР. Там загинув військовослужбовець 81 ОАЕМБР, і три військовослужбовці отримали осколкові поранення.

“Я напевно ще десь годину мовчала після побаченого. А це ще потрібно родичам показати, ще треба зробити тест ДНК, щоб довести, що це їх чоловік, батько. Це жахливо”.

Головне завдання Валерії - слідкувати за життям бригади, висвітлювати це, працювати зі ЗМІ, слідкувати за тим, що вони знімають, що їм розповідають військовослужбовці, також потрібно стежити, щоб не відбувалося конфліктів між громадськістю і військовослужбовцями.

В армії дівчина почувається комфортно і розповідає, що за весь час служби жодного разу не помічала у свою сторону якогось сексизму чи нерівності за гендерними ознаками. Якщо чітко усвідомлювати свої задачі і розуміти, що ти такий самий військовослужбовець, як і чоловіки, то конфліктів не виникає.

Як і інші військовослужбовці-чоловіки Валерія стріляє, збирає-розбирає зброю, виконує стрибки з парашутом.

“У військовослужбовця немає статі. У нас спільна мета, і кожен виконує свої завдання на шляху до неї”.

Найбільше у своїй роботі Валерії подобається те, що служба не обмежує її у спілкуванні лише з військовослужбовцями. Робота у прес-службі - це завжди нові знайомства, велика кількість людей, спілкування, це робота зі ЗМІ, участь у житті міста, у різних заходах.

Фотографувати, знімати, монтувати відео військовослужбовиця вчилася сама.

Перебуваючи у ППД (пункті постійної дислокації) Валерія може жити не у казармі, а вдома. Дівчина знімає квартиру у Краматорську і ходить на службу, як на роботу. Перебуваючи на ротації в зоні ООС, звичайно, такої можливості немає. Військовослужбовці живуть на місці, додому виїжджають рідко. Дуже часто військові з бойових підрозділів додому не їздять, а перебувають на місці роботи протягом 6-8 місяців.

Батьки Валерії спочатку з шоком поставилися до її рішення стати військовою. Дівчина намагалася пояснити, що контракт не назавжди, що вона зможе розвиватися далі.

До речі, мрія дівчини про вступ до Донецького національного університету здійснилася. Наразі вона навчається там на факультеті міжнародних відносин. І хоча сам університет знаходиться у Вінниці, але маленька мрія для Валерії стала реальністю.

“Думаю, ця кар’єра військового переросте у щось більше, бо я цікавлюсь дипломатією, міжнародними відносинами. Думаю, що армія стане першим кроком до більшого”.