• Головна
  • Усе почалося з малюнку пачки папірос. Видатний художник Донеччини про своє становлення
Стаття
17:16, 22 січня

Усе почалося з малюнку пачки папірос. Видатний художник Донеччини про своє становлення

Стаття
Усе почалося з малюнку пачки папірос. Видатний художник Донеччини про своє становлення

Одна випадково «вичеплена» оком картина на виставці може привести до цікавого знайомства через кілька місяців. У цьому матеріалі я розкажу про зустріч із митцем Миколою Корягіним, який неодноразово виставляв свої картини у Слов’янському музеї.

На початку жовтня 2020 року я пішла на відкриття щорічного осіннього вернісажу у Слов’янському краєзнавчому музеї. Серед усіх картин найбільше мою увагу привернув великий портрет, який висів під стелею на стіні навпроти входу. На картині був зображений хлопець із чорним волоссям. Портрет виконаний у темних кольорах, і було в ньому щось незвичайне, що виділяло роботу з усіх, в якій би частині залу ти не стояв.

Тоді я одразу дізналася, хто автор портрета – це Корягін Микола Іванович. Але зустрілась я з ним лише в січні 2021 року.

У призначений день я їду до художника в Лиман – там він живе, там знаходиться його майстерня. Коли я під’їжджаю до майстерні, біля входу на мене чекає невисокий сивий чоловік із борідкою. Він заводить мене у тепле двоповерхове приміщення, в якому топиться пічка. Художник заварює чай, потім ми сідаємо за стіл і розпочинаємо бесіду.

Як моряк із малюнками в папці вступив до інституту

- Сам я из станицы Темижбекской, это Краснодарский край. Рядом станция Кавказская. Эти места, кстати, часто упоминаются в романах о Гражданской войне, - починає Микола Іванович.

- А как случилось, что сюда переехали?

- Так при Советском союзе службу на флоте закончил, поступил в Харьковский художественно-графический институт.

Коли митець служив на флоті, дізнався, що Харківський художньо-графічний інститут оголосив набір, і зробив доленосний вибір на його користь.

«Тогда спорт уже отошел, потому что им нужно было заниматься постоянно, а я три года был на флоте. Музыка – я по классу трубы мог пойти, но там тоже три года выпали. А художеством я продолжал заниматься, хотя мне говорили: «Коля, ты туда не поступишь, там по пять раз поступают»

Але чоловік був з тих, хто усе робить навпаки, коли йому кажуть «не можна», тому, все одно, спробував. Про те, як він поступав – є окрема історія, яку не варто пропускати.

«Во-первых я сын степи, и когда приехал в Харьков, даже улицу не мог перейти. Да и на службе дальше палубы ничего не видел», - згадує чоловік зі сміхом.

Отже, одразу після дембеля тоді ще молодий хлопець приїхав у Харків з папкою малюнків та у формі моряка. Підійшов до підготовчого відділення художньо-графічного інституту, а постукати у двері та зайти соромився. У перший день так і не зайшов. Переночував у студентів, які пустили до себе, а наступного дня знову пішов до інституту. Стояв так під дверима підготовчого відділення другу, третю добу, бо думав, що там хтось повинен запросити. Але якось звідти вийшла жінка і спитала, чи може хлопець когось чекає. А коли той відповів, що хоче вступати, то запросила на співбесіду.

На співбесіду молодий митець пішов зі своїми малюнкам, які, як він сам каже, «були хоч і дилетантські, але класні». Там були сцени з життя на кораблі, кумедні випадки про товаришів по службі, портрети офіцерів, палаючі кораблі.

«Мы тогда занимались патрулированием в боевых действиях между Израилем и Сирией. Просто отгоняли катера, мы появляемся – они уходят. Бывало, мы появлялись – а там уже пару кораблей раздолбанных. Я это все шариковой ручкой успевал набросать по памяти»

Після успішної співбесіди пішов до інституту, підійшов до деканату, а там зустрів проректора. Виявилося, що той теж у минулому моряк. Тож пригадали службу, а потім пішли до ректора, Євгенія Павловича Єгорова, щоб показати йому малюнки.

«Он начинает ректору показывать, и они смеются чуть ли не до слез. А я думаю, что смеются, потому что ерунда нарисована. Там как раз еще один поступающий выложил картины на полу. Я посмотрел, а там такой вышколенный рисунок. И думаю: куда я приехал?»

Виявилося, що керівництво інституту сміялося не тому, що малюнки погані, бо тоді Микола Іванович почув фразу «Вітаю, ви прийняті. Їдьте відпочивати, чекайте на виклик».

Сталося так, що виклик на навчання художник отримав із запізненням. Вже думав, що його все ж таки не взяли, тому пішов влаштовуватись на вертолітний завод. Там директор взяв його на роботу зі словами: «Музыкант, художник, танцор? Да нам такие люди веселые нужны». І співпало так, що тут вже треба виходити на роботу, а в цей же час прийшла термінова телеграма з інституту.

На щастя, Миколу Івановича не відрахували. Там він отримав спеціальність проектувальника житлових та громадських будівель.

Живопис – це кохання з дитинства

Але що ж стало поштовхом до того, щоб обрати мистецтво сенсом життя? Для цього ми із співбесідником переходимо на більш ранній період – дитинство та юнацтво.

Його перший самостійний малюнок теж має свою історію. Коли майбутньому майстру було сім років, дядько привіз йому дві пачки гуашевих фарб та пензлики. Дядько пішов розмовляти із батьком, а на столі залишив пачку папірос «Бєломорканал». І хлопець вирішив намалювати саме цю пачку папірос.

Вже потім у школі перемальовував картинки з підручників «Природознавства», малював картинки з різних казок. І коли його перша дитяча робота потрапила на виставку, це стало потужним стимулом.

- Вы прямо с детства задались целью стать художником или как все хотели получить другую профессию?

- Нет, только художником. Я помню, мы шли с дядей, когда мне лет семь было, и я ему сказал: буду художником.

Остаточно допомогло затвердитися у своєму виборі спостереження за художниками на пленері, коли Микола Іванович жив на Ясенській Переправі.

«Я наблюдал, как они все это делают – шхуны, отражения, водичка. Тогда окончательно влюбился. Как я им завидовал. Все эти мольберты, береты. И думал: как же мне таким стать?»

Паралельно із малюванням хлопець із 10 років займався спортом. Тоді, каже, був спортивний «бум», і всі відвідували якісь секції. А Микола Корягін пішов на акробатику, на змаганнях з якої досяг певних успіхів. Паралельно із цим він грав на трубі, тож місцевий клуб танців часто запрошував хлопця в якості музичного супроводу. Часу на навчання та уроки залишалося обмаль.

Вже у 9 класі, коли юнаку остаточно стало сумно у школі, він пішов у приморсько-ахтарську мореходну школу. Зібрав валізу й поїхав інкогніто. Після «мореходки» - служба на флоті та інститут, про який ми вже поговорили.

Є спеціальність, а є жага живопису

Коли я питаю, що таке бути художником в СРСР, мій співбесідник відповідає: «Це коли перед тобою відкриті всі двері».

- Разве не бытовало мнение, что художник – это не работа, музыкант – это не работа?

- Я бы так не сказал, востребованность была высокая.

Коли закінчилося навчання, молодий художник поїхав до Кіровограду, там влаштувався різьбярем по дереву на фірму, яка займалася інтер’єрами. Коли переїхав до Лиману (тоді – Красного Лиману), робив розпис школи та робив макет пам’ятного знаку Воїнам-Визволителям.

«Тогда можно было сделать один проект и год не работать»

Спеціальність дозволяла заробляти та не сидіти без роботи. Але все одно була потреба в живописі та реалізації себе як художника. Тому Микола Корягін почав брати участь у виставках. У 1985 році він повіз портрет свого друга на виставку, присвячену Стаханівському руху. Потім ця виставка поїхала Україною. Саме її майстер вважає «першою ластівкою», коли його роботу високо оцінило журі. Далі були республіканські виставки.

«Возили в Киев сами. Картины подмышку – и на поезд. Там очередь со всей Украины, худсовет. Бывало, и в обморок падали. А сейчас в цифровом виде все отправляю и уже точно знаю, какие картины везти»

Микола Іванович зізнається, що улюбленим його жанром залишається портрет, але він не спеціалізується тільки на ньому. Намагається малювати так, щоб у картині був закладений сенс чи проблема. Якщо не пейзаж, то в ньому обов’зково щось «має бути не так».

Зараз митець продовжує брати участь у виставках різного рівня, але зізнається, що картини тепер дуже рідко купляють, тому живе на пенсію. Хоча до 2014 року бувало так, що замовляли по 8-12 робіт.

- Кто сейчас покупает картины?

- Да вообще никто.

Замовляли жанровий живопис, соціальні пейзажі, тобто щось незвичайне. Ще до війни на сході України Микола Корягін давав уроки живопису та малювання, каже, що є вірогідність зараз їх відновити. На навчання не брав аби-кого – спочатку проводив оцінювання навичок та здібностей за власною системою. Приходили навчатися вже у більш-менш свідомому віці – від 14 років, щоб готуватися для вступу до вишів.

Живопис – це не щоденний похід на роботу

- Вы рисуете по несколько часов каждый день, или когда вдохновение есть?

- Нет, нужно иногда собраться, подумать, пособирать материал.

Митець розповідає, що іноді у процесі створення картини необхідно зробити паузу, відкласти її на деякий час, щоб потім подивитись, чого ж в роботі не вистачає.

Безпосередньо перед початком малювання треба виділити час на підготовку – зробити шпаргалку майбутнього образу, зібрати матеріал, зробити фотографію чи ескіз, дізнатися більше інформації про об’єкт малювання.

Микола Корягін намагається малювати, коли має відповідний настрій, а не змушувати себе. Його надихає ідея, яка сформувалася колись в голові, а не сторонні чинники чи матеріальні блага.

«Если кто-то свыше мысль вложил, просто делай, а не мечтай о славе. Мне нужно завтра сделать лучше, чем сегодня»

Водночас майстер дотримується думки, що вчитись ніколи не пізно. І немає різниці, скільки років тому, в кого є чого навчитись.

У кімнаті, де відбувається магія

Чай ми допили, бесіду закінчили, тому митець запрошує мене на невеличку екскурсію до своєї майстерні. По крутих сходах ми піднімаємося на другий поверх.

Там на мольберті навпроти входу стоїть незавершена картина. Готові роботи складені стопками по кутах, лежать на дерев’яних перекриттях під дахом, висять на стінах.

Поруч із тюбиками з фарбою висить труба. Біля підвіконня складені інструменти, пензлі, палітра.

Одразу біля сходин висить та сама картина, завдяки якій відбулася наша зустріч.

Серед усіх картин, які я побачила, ще дві привертають мою увагу своєю незвичайністю та складністю для розуміння з першого погляду. Микола Іванович каже, що їх він присвятив катастрофі на Чорнобильській АЕС у 1986 році.

- Виктория, предлагаю вам еще съездить в Закотное, там сейчас моя персональная выставка, - пропонує чоловік.

- А это далеко?

- Нет, тут всего 8 километров ехать.

Отже, їдемо у Закітне. Там знаходимо великий будинок, який має назву «Вілла Закітне». В одному з приміщень на стінах висять серії великих портретів жінок. На кожну з них можна дивитись довго, але особливої уваги варта картина, виконана у чорно-білих кольорах, схожа на стару фотографію в стилі нуар. Поки я фотографую картини, Микола Корягін дістає дудук та починає грати. «То ось як твориться магія», - думаю я, вже обмірковуючи, як буду розповідати тут про свою зустріч.

Підписуйтесь на наш Instagram та Telegram канал

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Славянск #новости #Донецкая область #Слов'янськ #новини #Лиман. мистецтво #культура #живопис #митець #художник
12,0
Високі оцінки користувачів за Повнота інформації
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Авторизируйтесь, чтобы оценить

Коментарі

Оголошення
live comments feed...