“Не стоит бояться воспитывать собственного ребенка”, - батько зі Слов’янська про свою декретну відпустку

Ми звикли до того, що в нашому суспільстві жінка після народження дитини обов’язково йде у декретну відпустку. А ще звикли до того, що багато жінок виховують своїх дітей без батька. Але так буває і з чоловіками.

В українському суспільстві існує низка стереотипів щодо сімейних цінностей, родинних стосунків та виховання дітей. Один з них полягає в тому, що зазвичай, коли народжується дитина, жінка йде в трирічну декретну відпустку. Держава автоматично закріплює право на декрет за жінкою з 30-го тижня вагітності. Хоча Кодекс законів про працю і Закон “Про відпустки” не забороняє йти у декрет іншим членам родини, які фактично доглядають за малюком.

Але все частіше трапляються випадки, коли замість матерів декрет беруть батьки. Одного з таких чоловіків сайт 6262.com.ua знайшов у Слов’янську та дізнався у нього, як це - бути в декретній відпустці, і як змінилося його сприйняття жіночих та чоловічих обов’язків.

Михайло Каліберда працює головним спеціалістом відділу раціонального використання земельних ресурсів у міській раді Слов’янська. Першим фактором, який вплинув на те, що він пішов у декрет, було фінансове питання, оскільки заробітна плата дружини була вища, ніж у нього. 

“Вторым фактором, было то, что я увидел первым ребенка. У нас были партнерские роды, и я увидел его первым. И я хотел больше участвовать в воспитании сына”

Спершу дружина рік “посиділа” в декреті. Того дня, коли вона повернулася до роботи, її керівник написав листа, що жінка приступила до своїх обов’язків. Із цим листом Михайло пішов у свій відділ кадрів і написав заяву про декретну відпустку. 

Дружину на роботі радо прийняли після декрету, а чоловіка у міській раді без проблем відпустили.

Михайло з дружиною давно обговорювали можливість по черзі бути в декреті. Коли вони після народження сина розповіли про свої плани знайомим, ті поставилася до такого рішення спокійно. Ані Михайла, ані дружину Тетяну ніхто не дорікав за їхній вибір.

Декретна відпустка Михайла тривала 4,5 місяців - з серпня до грудня 2020 року. Виплати подружжя оформлювало на дружину. Щомісяця вони отримували 840 гривень. 

Чоловікам, які теж збираються у декретну відпустку, Михайло радить оформлювати матеріальну допомогу на себе, щоб не губився страховий стаж. Тобто в чоловіка ці 4,5 місяців “випали”, бо він не отримував нарахувань. 

У побуті подружжя проблем не мало: дружина готувала їжу, а чоловік розподіляв денний раціон для себе та для дитини. Також Михайло прибирав будинок, хоча, каже, так було і до декрету. Аби всього навчитися, чоловік повторював за дружиною. Дещо підказувала його мати.

Для догляду за сином Михайло розробив графік: до 11 години погуляти, в 11 покласти спати, о 13-14 годині прокинутися, поїсти, потім вийти на вулицю. Щоб чимось корисним зайнятися під час прогулянки, Михайло ходив із сином, наприклад, на ринок. На зворотному шляху вони йшли повз школи, і там син вчився ходити по травичці. Коли поверталися додому, чоловік вкладав сина спати. Після повернення дружини з роботи, малюк прокидався, і вони всі разом проводили час.

“Бывало так, что я его укладывал часика в четыре, и он до утра спал. А супруга немного грустила, что не видела ребенка. Но грех же будить ребенка, когда он спит”

Дружина мала трохи інший графік, але дитина не скаржилася - із усмішкою каже чоловік.

І хоч Михайло й розумів, що його чекає у декреті, першу половину місяця йому було важко. Тому на вихідних дружина давала йому відпочити. 

Чоловік каже, що в декреті він більше втомлювався не фізично, а емоційно. Бо ж треба постійно бути уважним та сконцентрованим. 

“Постоянно нужен глаз да глаз, потому что он (прим. дитина) потянется за одной вещью - может пораниться, побежит, споткнется. Ну и плюс усталость. Потому что он же и ночью не всегда спокойный”

Найпозитивнішим моментом у декретній відпустці для Михайла було те, що він бачив, як дитина щодня зростає. Багато батьків, яким доводиться працювати, пропускають цей момент. Михайло згадує, що коли мати вийшла на роботу, а він залишився із сином, маля почало казати “папа”, хоча до цього були лише “мама”. 

“Я увидел, как он начинает понимать, как он осознаёт, пытается сказать, пытается до чего-то дотянуться. Он же понимает меня, когда я прошу что-то сделать”

Зараз за дитиною доглядає бабуся, і батьки вже не бачать, що робить їх син вдень. Вони повертаються з роботи, забирають його додому, проводять з ним кілька годин та вкладають спати. І, на думку Михайла, ці моменти разом - безцінні. Бо потім можна пошкодувати про втрачений час. 

“Если бы была необходимость, то повторил бы опыт с декретом. Но сейчас в нашей стране очень тяжело воспитывать ребенка, когда работает один родитель. Это очень большие траты. У нас нет института декрета отца”

Чоловікам, які впевнені, що їх дружини у декреті відпочивають, Михайло каже, що це зовсім не так. Але для того, щоб це відчути, треба самому побувати у декретній відпустці. Іншим татам він радить не боятися йти у декрет, адже в багатьох країнах світу - це нормальна практика, коли батьки по черзі беруть відпустку.

“В конце концов, не стоит бояться воспитывать собственного ребенка” 

Трапляються й випадки, коли чоловіки через певні обставини починають самостійно виховувати дітей. Суспільство звикло до історій про самотніх матерів, втім, буває і навпаки. Сайт 6262 розповідає історію чоловіка, який самостійно виростив і виховав двох дітей. 

Героя цієї історії звуть Іван.Його звичне життя змінив один липневий день. Він із дружиною та двома дітьми їхав увечері в машині і потрапив в аварію. Мати загинула на місці, а Іван та діти потрапили до лікарні. На той момент старшій дочці було 7 років, а молодшому сину - 4.

“Самым сложным было сказать детям, что мамы больше нет”

Іван каже, що, згадуючи про це по шкірі досі бігають мурахи. Поки вони були в лікарні, батько не повідомляв дітям цю звістку. А на дев’ять днів зі смерті дружини його та дітей відпустили додому - саме тоді Іван і відкрив дітям правду. Найважче втрату перенесла дочка, бо була дуже близькою з матір’ю.

З того часу чоловік жодного разу не думав, що дітей можуть виховувати десь поза рідним будинком у спеціалізованих закладах, відсіялися і думки про допомогу няні. А пізніше і про те, щоб замінити кимось маму або будувати сімейне життя з іншою жінкою. 

“Первое время я сталкивался с бытовыми проблемами, плюс после аварии не мог жить привычной жизнью. Думал о домработнице, о няне. Хотел привлечь близкую родственницу, чтобы она не ходила работу, а рабочий день проводила у нас. Но я понял, что это не то”

З часом у побутових справах почала допомагати мати Івана. Але поступово чоловік став самостійно усім займатися. Вільного часу майже не залишалося: зранку - відвезти дітей до школи, потім - забрати зі школи, короткий проміжок на перекус - і їхати на тренування - дочка захопилася танцями, а син пішов на футбол, після - уроки. Оскільки Іван працює сам на себе, тобто має свій бізнес, це дозволяє не залежати від керівництва та не просити нікого піти з роботи раніше.

На початку самостійного виховання дітей найскладніше було знайти спільну мову з дочкою. Період її дорослішання був психологічно важким, та й вчителі у школі казали, що його донька психологічно значно доросліша за однолітків.

“Я иногда думал, что у меня ничего не получается: не получается найти общий язык, не получается элементарные вопросы с ней решить, уроки сделать. Мне казалось, она меня не понимает. Я уверен: ей казалось, что я её не понимаю”

Попри ці складнощі, чоловік продовжував спроби побудувати з дочкою діалог, налагодити взаєморозуміння та з’ясувати, що він робить не так. Намагався зробити так, аби звести до мінімуму її хвилювання через нестачу спілкування. І з часом цей бар’єр вдалося подолати. 

Коли прийшов час вести розмови про дорослішання доньки, батько просив, щоб вона не боялася та не соромилася про все казати та просити купити засоби особистої гігієни.

“Поначалу ей было неудобно, стыдно. Но потом в порядке вещей стало попросить: “папа, поедь купи вот то и это, у меня живот болит. Звонил тренеру по танцам, объяснял ситуацию”

Іван каже, що намагається зробити все, щоб діти не відчували труднощів, з якими зіткнулося покоління 80-90-х років. Не було чогось такого, що треба було забороняти, або в чому була потреба обмежувати чи контролювати.

Його діти завжди добре вчилися, мали додаткові заняття. Дочка, окрім танців, захопилася вивченням англійської мови, а потім подала документи на навчання в США за обміном та склала для цього іспити. 

А захоплення сина футболом перейшло на серйозніший рівень. Батько вирішив допомогти хлопцю в його захопленні та почав возити його на всеукраїнські змагання. 

“Он попросил у меня Sony playstation - я купил ему. Стараюсь покупать детям все необходимое, чтоб они ни в чем не нуждались, но без фанатизма”

Якщо казати про права батьків, які самостійно виховують дітей, то цим чоловік навіть не цікавився і точно не знає, на що може розраховувати. Його сім’я отримує соціальну допомогу у розмірі близько 2 тисяч гривень щомісяця за втрату одного з батьків. А ще у школі якось говорили, що діти можуть отримувати безкоштовні обіди та сніданки, але Іван від цього відмовився.

На його думку, немає переваг у тому, що діти виховуються без матері, бо вони у будь-якому випадку недоотримують її любов. 

“Я отдаю себе отчет, что не могу её (прим. мати) заменить. Но мы втроем - одно целое, мы можем создать единство, чтобы была гармония в отношениях, чтобы они понимали: нет отдельных проблем, а есть общие проблемы и общие победы”

Підписуйтесь на наш Instagram та Telegram канал