• Головна
  • "Після нашої перемоги хочеться набутися удвох", - Жінки, які чекають коханих з війни
16:21, 8 липня

"Після нашої перемоги хочеться набутися удвох", - Жінки, які чекають коханих з війни

"Після нашої перемоги хочеться набутися удвох", - Жінки, які чекають коханих з війни

Війна, з одного боку, об’єднала усіх українців у боротьбі проти ворога. А з іншого боку - поділила. Волонтери, військові, підприємці, бійці інформаційного фронту. Серед усіх цих категорій є ще одна - ті, хто чекає своїх коханих з війни.

У цьому матеріалі ми поспілкувалися з жінками і дівчатами, які зараз знаходяться у постійному очікуванні на своїх коханих. Наразі їх життя складається з турбот по дому, роботи чи виховання дітей і, звичайно, тих нечастих дзвінків від чоловіків, які боронять зараз Україну.

Олена, чекає на нареченого з війни. Далі від її імені.

До повномасштабного вторгнення ми жили разом, ходили на роботу, мали звичайне життя, були щасливі. Планували через рік одружитися, вже почали обирати будинок, який хотіли б придбати.

Він не був військовим, навіть не служив в армії.

Моє хвилювання досягло свого апогею 23 лютого ввечері. Я працюю журналісткою і того вечора слідкувала за новинами, щоб не пропустити прийняття ймовірного військового стану. Відчувала, що станеться щось недобре. Доки чекала прийняття закону, обговорювала з подругою ситуацію в країні. Мабуть, тоді вперше вголос сказала, що війна неминуча. Так і сталося.

24 числа о 5:30 мені зателефонував головний редактор. Він сказав зібрати в сумку гроші, документи й ліки. Я одразу зрозуміла, що сталося. Попросила пояснити у двох словах. На що він відповів: у Києві та Харкові вибухи.

Було дуже страшно.

Через два дні коханий відвіз мене в село до батьків і пішов у тероборону. Його одразу забрали на навчання.

Я спочатку сердилась, що він покинув мене. Але потім зрозуміла, що по-іншому він просто не міг вчинити. Він виконує свій обов'язок і я цим пишаюсь.

Повністю прийняла ситуацію я десь через два місяці. Навчилася жити з постійною тривогою. Стараюся не плакати часто. Намагаємося підтримувати одне одного, але все одно дуже важко. І йому, і мені.

З початку війни бачились двічі. Востаннє - місяць тому. Тоді він освідчився мені і став уже моїм нареченим. Одягнув каблучку на палець прямо на стоянці біля торгового центру. Це було дуже романтично.

Наразі я повернулась до свого міста, продовжую працювати, цим і відволікаюсь.

Хвилююся дуже часто, через це уже з'явилися проблеми зі здоров'ям. 

Відволіктися можу хіба що фільмом або книгою.

Почала більше цінувати дрібниці, це і робить щасливою. Зустріч з друзями, смачна їжа, прогулянка рідним містом - виявляється, ці речі досить приємні, якщо звертати на них увагу.

Найважче від розуміння, що я не можу змінити цю ситуацію, не можу ні на що вплинути. Важко бути в розлуці й просто чекати, бо терпіння не мій козир. 

Дуже рве від новин, самотужки з цими емоціями впоратися набагато важче.

Після нашої перемоги хочеться набутися удвох. А потім можна зіграти весілля, завести собаку і просто жити на своїй землі.

Олеся чекає на коханого вже сім років. Весь цей час він захищає Україну від ворогів.

Олеся познайомилася з нареченим на війні. Вона волонтером їздила у зону бойових дій. Один з хлопців, з якими вони поспілкувалися, попросив її номер телефону. Так і закрутилося спілкування.

Через кілька місяців вони вже стали парою.

Стосунки будувати було зовсім не легко - бо по 6-8 місяців чоловік проводив на війні. Потім 6 місяців вдома. Кожен раз - це відвикання і звикання до людини знову. Але вони завжди знаходили дні, щоб бачитись хоча б раз на декілька місяців. Вона ніколи не боялася їздити до нього на Донбас.

Вони планували спільне життя, обговорювали, де будуть жити, коли закінчиться контракт чоловіка, обирали місце для відпустки і так сильно очікували моменту, коли зможуть бути поруч.

З початком широкомасштабної війни все змінилося. Буквально за декілька днів вони поцілували один одного і роз’їхалися у різні сторони. Він - на чергову ротацію, вона - додому, щоб ідеально спланувати їхню наступну зустріч. 24 числа вона прокинулася від вибухів. А він - був під цими вибухами.

За чотири місяці вони змогли побачитись лише один раз. Так само обговорювали майбутнє і планували, як виглядатиме їхній дім. 

"Я майже весь час знаходжусь у стресі. Мене важко чимось відволікти. Але при цьому, я розумію, що йому спокійніше, якщо зі мною все добре. Саме тому я займаюсь з психологом. Я не спілкуюся з такими як я, маю на увазі, жінками, у яких чоловіки в армії. Серед моїх знайомих таких дуже мало.

Час від часу ходжу до церкви, мені так легше. Хоча раніше не була особливо віруючою людиною. 

Також відволікає робота. Я часто їжджу по різних містах, бачу різних людей. Якщо чесно, я живу від дзвінка-до дзвінка. І дуже чекаю, коли Україна переможе, а я зможу бути поруч зі своїм чоловіком”.

Для Мирослави це вже друга війна. З першої вона чекала сина і чоловіка. Наразі чоловік знову захищає Україну.

З 2014 року я жила тим, що кожен день молилася за сина, який воював під Донецьком. У 2015 році не витримав чоловік і пішов по контракту до лав ЗСУ артилеристом. Так він прослужив до 2017 року поки не потрапив під обстріл та не отримав контузію. 

Півроку його лікували та демобілізували. Він отримав статус інваліда війни. Я під час лікування була поряд з ним. 

Дуже поважаю своїх чоловіка та сина. Це їх вибір. 

Ми з чоловіком передбачали, що буде повномасштабне вторгнення рф. 24 лютого ми вирішили піти до ТРО, наступного дня пішли разом, але Анатолій мене переконав, що я повинна бути вдома.

26.02.2022 він пішов вже з речами. Чоловік хотів, щоб ми з донькою виїхали в безпечне місце. Так і зробили, але через деякий час повернулися. Бо частина серця залишається в Слов'янську. 

Ми бачились тричі. Вдома він був один раз. Я маю дуже класну підтримку від таких же дружин як і я. Щодня по декілька разів на день ми телефонуємо одна одній та спілкуємося. Оскільки зв'язок з чоловіками поганий, то ми передавали привіти через своїх коханих, які змогли дотелефонуватися. І таким чином знаємо, що з ними та як.

Від думок нічого не може відволікти. Я навіть купила велику собаку, але душа завжди з ним.

Я мрію бути разом з Коханим. Їздити з ним знову на рибалку та по гриби. Знову чути його співи на гітарі. Хочу, щоб знову зібралися усі вдома за столом. І цей жах закінчився. Ми перемогли.

Що цікаво, то це наскільки за останні роки змінилося коло спілкування. Навколо нас тільки справжні патріоти. Нові гарні та цікаві люди!

Насправді таких жінок в Україні зараз тисячі. Після того, як Україна переможе, а чоловіки-військові повернуться додому, допомога психологів та спеціалістів знадобиться не лише їм, але і їх сім’ям, які зараз знаходяться у постійному очікуванні.

Щиро хочемо сподіватися, щоб кожна жінка, яка чекає свого чоловіка, брата, сина чи доньку, дочекалися.



Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Слов’янськ #новини #Славянск #новости #військові #дружини військових #жінки чекають #війна в Україні #война в Украине
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Оголошення
live comments feed...