Слідами загиблих: спогади про військового зі Слов’янська Сергія Мороза

Він обожнював футбол, мріяв про свій автомобіль і мирну вільну Україну. Він не залишився осторонь під час війни на Донбасі і пішов захищати всю Україну під час повномасштабного вторгнення. Сергій Мороз - мешканець Слов’янська, який віддав своє життя за свободу України. Він воював у складі Слов’янської тероборони і загинув під час боїв на Луганщині.

Сайт міста Слов’янська прагне зберегти пам’ять про всіх, хто захищав нашу країну. Ми продовжуємо серію матеріалів про наших загиблих захисників - "Слідами загиблих".

Сергій народився і жив у Слов’янську. Його мати Надія розказала нам про те, яким він був.

“Він був добрим, слухняним. Це була дитина, яка ніколи в житті нічого не попросила. Він жодного разу не закомандував ніяку іграшку. Був дуже гарною дитиною, мав багато друзів, але найближчих - троє-четверо хлопців. Був дуже розсудливий, ніколи не мав бійок, усі конфлікти він вирішував словами. Як кожна дитина, він любив іграшки, але найбільше він любив футбол. Футбол - це було для нього все”, - згадує пані Ніна про сина.

З 15 років хлопець підпрацьовував, - допомагав батькові і працював кондуктором.

Після 11 класу Сергій планував вступати в Харків до автодорожнього університету. Але його мати сильно захворіла. Усі гроші, які сім’я відкладала на навчання сина, Сергій віддав для лікування матері.

Замість Харкова він вступив до Слов’янського авіаційного коледжу.

У січні 2014 року після закінчення коледжа Сергій підписав контракт з 92 окремою механізованою бригадою. Хлопця тоді не взяли на строкову службу, тоді він вирішив підписати контракт. 

До 2015 року хлопець знаходився на кордоні з росією. Під час АТО/ООС у складі бригади вони з батьком були у Щасті, Новому Айдарі, Мар’їнці, Красногорівці. 

Паралельно Сергій заочно навчався у Харківському університеті повітряних сил ім. Кожедуба. Там же він закінчив військову кафедру по спеціальності ППО (противоповітряна оборона)

“У 2017 році у нього закінчився контракт. Додому він повернувся зовсім іншою людиною. Він став жорсткішим. І я побачила в ньому такі риси… Як молодий хлопчина, він був легким, веселим. Я побачила, що він став жорсткішим до себе, вимогливішим до себе. Він став вимогливішим до друзів. І він ніколи і нікому б не пробачив би зради. В якому б прояві це не було”.

Такого радикалізму жінка в синові до війни не бачила. Хоча ще у 2014 році чоловік говорив, що “у житті не обирають дві речі - батьківщину і батьків. Я народився в Україні, для мене Україна - понад усе”. 

Після повернення додому Сергій влаштувався працювати в ДСНС у Слов’янську. При цьому, робота була така, що доводилося їздити і в прифронтові містечка, аби допомагати людям. Згодом його перевели у Святогірськ.

Весь цей час чоловік продовжував захоплюватись футболом, грав зі своїми хлопцями. 

Пізніше разом зі своїм товаришами Сергій пішов до бійцівського клубу Олексія Юкова “Боєць”. Йому дуже імпонувала атмосфера клубу і він пишався знайомством з Юковим.

На третій день після повномасштабного вторгнення росії в Україну, Сергій дізнався про загибель його командира з 92 ОМБР. Тоді він вирішив, що має йти до війська. Мати та батько Сергія мають інвалідність. Вони дуже сильно просили сина не йти на цю війну. Але він був непохитний.

“Мам, ти подивись, там діти гинуть, а я здоровий, з досвідом буду сидіти вдома? Я даремно вчився на військовій кафедрі? Мам, я маю бути там”.

Він хотів долучитись до однієї з бригад ЗСУ, але його не прийняли, тоді Сергій приєднався до лав Тероборони.

Сергій мав звання молодшого лейтенанта і був командиром інженерно-саперного взводу. 

Ось як згадав про Сергія один з його побратимів Олег Мєнь:

“Сергія я вперше побачив 3 березня 2022 року, коли він прийшов добровольцем у Слов'янську ТРО. Тоді ще моїм взводом командувала дівчина-лейтенант. Ми збирались йти на вечерю, і з нами пішов Сергій. Ніхто не знав тоді, хто це. Коли вийшли з їдальні то вже Сергій наказав нам шикуватись і йти до розташування підрозділу. Всі тоді здивувались, що якась інша людина командує нами, але пішли. І тільки в розташуванні ми вже дізнались, що Сергій - наш новий командир взводу.

Ми з ним швидко потоваришували. Він був добрим командиром і людиною. Сміливим, рішучим та справедливим. Дуже жалкую, що він загинув”.

Додому Сергій приїжджав при першій можливості. Він дуже оберігав батьків і ніколи не розповідав про складнощі, про те, що йому важко. На будь-які питання матері він відповідав, що у нього все добре і вони зовсім скоро побачаться. Лише один раз влітку перед звільненням Лиману він розказав про те, як він з побратимами заблукав і зайшов не туди, куди мав. Але і це у нього вийшло перевести на жарт.

Перед Днем Незалежності України Слов’янська військова адміністрація нагородила його грамотою і вручили іменний годинник за сумлінну службу. 

“Я дуже гордилася цією дитиною. Він для мене був, як сонечко. Він для мене був янголом охоронцем. Він завжди йшов на допомогу, хто б не попросив”, - через сльози розказувала нам пані Надія.

Мати просила Сергія бути обережним, як командир, більше делегувати. Але він твердо відповів: “Мам, а як я подивлюся в очі їхнім родинам, якщо з ними щось станеться”?

Він не був спеціалістом з розмінування, бо навчався зовсім іншій специфіці. Але попри це намагався стати професіоналом у тому, що робив. А головне - хвилювався за кожного з підлеглих. Як каже його мати, досвід АТО зробив свою справу. Але це не заспокоювало рідних.

- А хто мені буде в очі дивитись, якщо з тобою щось трапиться?

- Мам, я заговоренный, я под Богом.

***

8 листопада був його останній виїзд перед тим, які Сергій мав йти у відпустку. Вони з хлопцями пробивали дорогу для інших захисників. Коли вони повертались із завдання - попали під обстріл. Це були касетні міни. Ще 10 хвилин після поранення Сергій залишався живим. Але шансів на те, щоб вижити, у нього не було. Зовсім. 

З ним був його підрозділ, але загинув тільки він. Так сталося, що ті дні для нашої тероборони стали днями втрат. На наступний день загинули ще чотири людини. Серед них був ще один мешканець Слов’янська - Віталій Киркач-Антоненко. 

“Сергій не ховався за чиїмись спинами. Він був вимогливим як до себе, так і до інших. І своїх хлопців він ніколи не давав в образу. Намагався їх захистити. Ругався і вимагав, вимагав дисципліну, але попри це завжди за них турбувався.

Стосовно війни він не ділився зі мною. Єдине, що казав - “мамо, це дуже страшно”. 

Зв’язок тоді був поганий, але при першій же нагоді він телефонував додому. У більшості про війну він спілкувався з батьком. Той точно міг його зрозуміти. 

***

Сергій дуже хотів працювати в поліції. А ще - хорошу машину. Але усі його мрії були про мир та родину.

Після перемоги Сергій хотів зібрати усіх близьких та рідних разом у нього вдома. Його місто для нього було особливим. Він не збирався з нього кудись виїжджати. А ще - дуже любив Святогірськ. Їздив туди, щоб просто спостерігати за водою. Він виходив на берег Дінця, сідав і дивився на воду. Можливо, у цій воді він і шукав спокою.

“Господи, коли вже буде мир. Я так хочу тиші”, - так казав Сергій рідним після того, як вперше повернувся з війни. За цей мир Сергій поклав своє життя.