"Між цивільними машинами йшла військова техніка" - Спогади про звільнення Слов’янська з окупації у 2014 році

5 липня 2014 року, через 84 дні після окупації російськими військами Слов’янська, місто звільнили Збройні Сили України разом із Нацгвардією. 

Ми зібрали спогади мешканців міста про те, яким вони пам’ятають цей день.

Першими спогадами напередодні Дня звільнення у документальному фільмі “84 дні” поділився лікар зі Слов’янська Аркадій Глущенко. 

“4 липня дивимся, а автобусів наїхало туди на той бік… а потім медики (прим. окупантів) прийшли і кажуть: “ми їдемо. Евакуація у нас. Повна”... ”

Олексій Юков, пошуковець місії “Чорний Тюльпан” та АДВІС “Плацдарм”, розповідав про те, що колона окупантів сягала 4 кілометрів, коли вони виходили з міста. Частина з них перевдягалася в цивільне і тікала. 

“І всі у місті бачили, що йшли автобуси цивільні, потім військова техніка, потім знову автобуси. Між цивільними машинами йшла військова техніка. Ополчєнци позабирали всіх своїх близьких, дітей, жінок, усіх завантажили. І отак вони залишали місто”, - ділився Юков.

Спогади Петра Дудника особливо точні, адже на території їхньої церкви “Добра Звістка” перебували окупанти, люди, які весь цей час продовжували стежити за церквою розказали пастору, що відбувалось.

“О 4 ранку мені телефонує охоронець будівлі. Він живе просто через дорогу. І каже: “Пастор, нікого немає в церкві”. Я питаю: “Як це? А де ж ті, хто жили?”. Він каже: “Нікого немає. Всі двері відчинені, розкриті”. Я питаю: “А що ти робиш? Він - ходжу по двору, збираю зброю, щоб місцеві її не розтягнули. Він каже, якось надзвичайно тихо у місті. Сяду на велосипед і проїду по блокпостах, а потім відзвонюсь. Хвилин через 40 він набирає і каже: “Слухай, нікого немає. На блокпостах коктейлі Молотова, недокурені сигарети, там курточка валяється, там автомат. Але людей немає”. 

О 6 ранку Петро Дудник зателефонував у штаб армії і розказав знайомому підполковнику, що в місті немає окупантів. Петро зібрався одразу їхати у Слов’янськ, вони завантажили у вантажівку воду і близько 10-12 він разом із цим підполковником намагалися заїхати у місто, яке вже було пустим.

Ще одна мешканка міста Зоя Клименко розповіла про цей день так: 

“Десь була 5 година ранку, кажу сину - я піду додому. Він не пускав. Але я настільки була наполеглива і зла, що він врешті-решт від мене відстав. А йому треба було йти на зміну робочу. Не спали всю ніч. І я пішла додому. Пішла через посадку… Виходжу на вулицю на дорогу - тиша. Нема ніде нічого. Їде якийсь мужчина на велосипеді і говорить: “а наши ушли”. Я не зрозуміла спершу, хто наші і куда уйшли. Проходжу ближче до вулиці, де блокпост, а там нема нікого. Ну думаю, що це ж вони напевно поховалися. Мабуть буде обстріл. Треба швидше додому, бо мій будинок вже поруч. Коли якась жінка ще йде і каже: “Нет никого”. І на дворі, от знаєте, така тиша - “первозданная тишина”. Немає людей і немає нічого”.

Згадуючи про День звільнення Слов’янська не зміг стримати сліз щастя Сергій Кушнарьов:

“Ну как. Было просто счастье… Мы проснулись в гостиннице. Пол десятого, по моему было. Прочитали новости. И я говорю: все, едем”. 

Ось як зустрів День звільнення Слов’янська Анатолій Тішаков, який згодом візьме зброю до рук і піде захищати Україну.

“5 июля выхожу из домика на базе в Святогорске и слышу разговоры по телефону: “Что, ушли? Что, на улице никого нет?”Я сразу понял, за что идет речь. Я сразу это почувствовал. Они говорят: “В Славянске никого нет, блокпосты пустые, на улицах никого нет”.

Працівниця міської ради Марина Олійник почула цю новину по телефону. У той момент вона знаходилася у центрі іншого міста: 

“Марина Миколаївна, все нормально, вони пішли… А я не зрозуміла, хто пішов. Питаю: “Хто?”. А він каже - “сєпари”... І я стою і плачу посеред міста Красноармійська (прим. Покровськ) на площі. І вмене ллються сльози. Він каже: “Все, скоро будемо виходити на роботу”. І я сіла посеред міста і заплакала”.

Мешканка міста Марина, яка весь час залишалась у місті згадує цей день так:

“Доехали до их базы, где СБУ было, а там постов уже нет и там люди наши полезли уже в эти подвалы доставать все, что там было накоплено: медикаменты, спирты, какая-то одежда. Все то, что нужно было отдать людям. Вернувшись назад он сказал: “Марина, нет ни одного блокпоста. Заехали наши, стоят на площади танки, бронетранспортеры. Война закончилась…”.

Своїми спогадами про звільнення Слов’янська поділився і військовослужбовець, який заходив у місто і підіймав прапор над міською радою міста. 

Так про звільнення міста розказав Іван Журавльов:

“На той час, коли ми вже зібрали розвіддані про те, що ворог залишив місто, питався прорватися при виході з міста Слов’янськ до міста Краматорськ і міста Донецьк, то було прийнято рішення нашим командуванням, що треба створювати колону і заходити у Слов’янськ. Цю колону, яка заходила, нам із Василем Коломійчуком випала честь заводити цю колону у місто Слов’янськ.

Коли ми підійшли до приміщення адміністрації, то там знаходилося декілька цивільних людей і один міліціонер, який не розумів, що відбувається. Напевно, що він був неповідомлений, що ворог залишив місто. Він вийшов на дєжурство, як він це і робив кожного дня, охороняв це приміщення. Коли ми підійшли і запитали, чи заміноване приміщення, він відповів, що він не знає і йому не повідомляли… Ми попросили його провести нас на дах, щоб зняти прапори "днр" і почепити прапори України…Коли ми піднялися на дах, то першим ділом зняли прапори "днр", їх було там три прапори. Ми їх зняли і підняли український прапор, який ми вже напередодні підписали: другий батальйон національної гвардії України”. 

Коли над міськрадою підіймали український прапор, місцеві радісно кричали “Слава Україні”. Для військових це було особливо цінно. Це означало, що у місті чекали звільнення.

“І коли я побачила український прапор на виконкомі, у мене були сльози, я плакала. Тому 5 липня для мене - це дуже важлива дата”, - згадує Марина Олійник.

І досі цей день - важливий для кожного у нашому регіоні. Це день надії на те, що й інші території України врешті - решт будуть звільнені від російських окупантів. Ми заслуговуємо на волю і свободу. Саме за це вже стільки років воюють наші найкращі сини і доньки, наші військові.

Детально послухати хроніку цих днів ви можете у нашому документальному фільмі: "84 дні".