Дюна 2 - головний постер
Дюна 2 стала одним з найочікуваніших фільмів-продовжень і вже вважається найкасовішою прем’єрою 2024 року. І не дарма. Адже режисер Дені Вільньов створив той фільм, який точно відрізняється від вже набридлих типових фільмів про супергероїв та далекі всесвіти з купою пафосних і недоречних сцен.
Режисерська робота значить дійсно дуже багато. Спитаєте чому? Спробую пояснити свою думку.
Перш за все, Дюна - це величезний неосяжний всесвіт циклу книг Френка Герберта. З купою персонажів, сюжетних ліній, тонкощів побудови вигаданого світу, гілок влади кланів, династій тощо. Книга насичена описами всіх цих деталей, а також - внутрішніми роздумами та діалогами. І вмістити все це навіть у тригодинний фільм - робота не з легких.
За сюжетом, це продовження історії про міфічну подорож Пола Атріда (Тімоті Шаламе) та фременів на шляху помсти заколотникам, які знищили його родину. Між коханням усього свого життя та долею відомого всесвіту він обирає боротьбу проти жахливого майбутнього, яке лиш він може передбачити.
Дені Вільньов зміг взяти з книги найголовніше, обрізати зайві деталі та поєднати все так, аби не спаплюжити оригінал, задовольнити і глядача, і тих, хто читав книги.
Так от, я з тих людей, які читали книги. Щоправда, було то аж в дитинстві і зараз я відчуваю, що таки перечитаю їх знову. Потім я дивилася екранізацію Девіда Лінча. Його я дуже поважаю, але саме ця його робота мене певною мірою відштовхнула.
Були інші спроби інших режисерів. Був серіал Діти Дюни. Але все це здалося мені тоді якоюсь пародією. У дорослому віці, ще до виходу першої частини від Дені Вільньова, я пробувала подивитись інші екранізації, але враження було те саме.
Та з сучасною екранізацією все було інакше. Це було кохання з перших кадрів.
Дюна Вільньова мене підкорила і гарною картинкою, і певною медитативністю, навіть неквапливістю, яка органічно поєднується з тими сценами, де потрібна динаміка. Влучно підібрані костюми, талановитий акторський склад. Ну і, звісно, музика від Ганса Циммера, яка додає значний відсоток до атмосфери.
Спочатку персонаж Тімоті Шаламе може здатися надто м’яким. Та потім з ним відбувається така метаморфоза, що просто відвисає щелепа.
Пол Атрід - Тімоті Шаламе
Те, як жіночий орден Бене Гессерит тут дійсно показаний чи не найвпливовішою гілкою влади (подекуди навіть впливовіші за імператора), викликає повагу і додає фільму ще балів.
Не менш глибоким та живим вийшов персонаж Чані, дівчини з народу фременів, у яку закоханий Пол Атрід (Зендея).
Приємно було побачити Крістофера Вокена в ролі падишах-імператора. Його ролі відведено не багато часу, та його гра змушує вірити.
Чані - Зендея
Та все ж особливо хочу відмітити головного негативного персонажа цієї частини. А тут є що сказати. Це, мабуть, той рідкий випадок, коли злий персонаж зображений не просто манекеном, що рухається, не просто лялькою і мішенню, яку треба перемогти, бо добро перемагає зло.
Ні, це цілісна особистість, жива, об’ємна, харизматична і настільки переконлива, що не можна відірвати погляд. А головне зло другого фільму звати Фейд-Раута Харконнен. Сцени з ним додатково заворожують ще й тому, що частина з них показана в контрастному монохромі.
А тим дивовижніше за ним спостерігати ще й тому, що схиблено жорстокого та безжального Фейд-Рауту грає Остін Батлер. Той самий актор, який в іншому фільмі так вдало перетворився на звабливого та сексуального Елвіса Преслі.
Фейд-Раута Харконнен - Остін Батлер
Не буду розказувати всі тонкощі сюжету, бо раптом ви ще не дивились фільм. Але ось що цікаве тут простежується: не існує абсолютного добра, зате зло абсолютне - цілком природня річ.
Для мене ці майже три години пролетіли на одному диханні. Отак вдихнула на початку - і тільки в кінці згадала, що треба видихнути. Тому раджу обов’язково дивитись. Але починайте з першої частини. Ну і книги не оминайте увагою, бо це значно більше, ніж просто наукова фантастика.
