Для більшості людей, які пережили обстріли, погрози, захоплення міст, спогади і нагадування про війну - це те, що зайвий раз розбурхує почуття і засмучує. Зазвичай погані спогади намагаються залишити у минулому і не повертатися до них. Але чи треба забувати?
Чи багато з нас усвідомлює, що живе в історично-важливий період. І саме зараз ми є частиною цієї історії. Ми є свідками змін в Українському суспільстві, дехто з нас - рушійними силами цих змін.
Україна пережила декілька революцій і переживає війну на сході країни. Чи варто закривати на це очі і жити у своєму світі, де цього всього не було? Тут немає правильної відповіді, адже людина має право обирати самостійно свій шлях. І я обираю можливість дізнаватись про сьогодення, жити в ньому, обурюватись і радіти, шукати світло у темряві і адекватно сприймати погане серед нарочито хорошого.
Ми везунчики від того, що наразі живемо в один час з тими, хто брав безпосередню участь у всіх цих подіях, і можемо дізнаватися правду з перших облич. І я щиро рада тому, що люди, які були (чи досі є) учасниками бойових дій на Донбасі, відкрито пишуть про це книги.
Не всі з цих книг є абсолютно правдивими, це не хроніки і не щоденники, хоча є і такі. Серед книг про війну є журналістські розслідування, спогади, польові записки, художня література - на будь-який вибір читача.
Напевно, я вже не згадаю, яку книгу про війну на Донбасі прочитала першою. Здається, це було розслідування журналістів та істориків про те, чому і як Росія напала на український Донбас. Там були спогади і про мій Слов’янськ. Декілька разів перечитувала саме цю частину книги, шукала неточності і знаходила їх. Дивно було читати про своє місто в цьому руслі. Раніше я не бачила книг, в яких би писали про Слов’янськ та його мешканців.
"Це ж скільки людей прочитає. Вони всі дізнаються, що є таке місто Слов’янськ на Донеччині", - думала я. Раніше люди казали, що Слов’янськ - це місто з солоними озерами, а зараз кажуть, що Слов’янськ - це місто, з якого почалася війна.
Перші декілька книжок про бойові дії на Донбасі, які я прочитала, були написані або журналістами, або людьми, які спілкувалися з військовими, проте самі не були військовослужбовцями. Але мені було достатньо і цього. Через текст дивитися, що там відбувається. Окрім того, серед моїх знайомих і друзів також були ті, хто пішов захищати Україну. Витягнути з них конкретні історії по телефону було неможливо, а ось зачитати щось з книжки, запитати чи правда, чи ні - цілком реально. Я шукала якийсь ефект присутності. Це допомагало розуміти, що відбувається. Мені було цікаво читати людські історії, цікаво було дізнатися про почуття, страхи, сподівання тих людей, які зараз, ось прямо зараз, на сході України захищають територію нашої країни. Десь недалеко від мене, до речі.
"Іловайськ", "П’ять секунд, п’ять днів" Положія, "Аеропорт" Лойка, "Повернутися з війни" Нагорної, "Вторгнення в Україну" та "Добробати" - це не все, що я читала.
Дещо брала у бібліотеці, щось купляла.
Згодом я дізналася, що є книги, які написали самі учасники бойових дій. Не скажу, що одразу кинулася купляти стопки книг і ненажерливо перечитувати всі. Але зрозуміла, що це та література, на яку треба звернути увагу. Бо, напевно, це дуже цінно - отримати інформацію від людини, яка безпосередньо була активним учасником всього того, що відбувається у книзі.
Ми не можемо знати, чи дійсно автор пише про все реалістично. Часто герої у книжках вигадані, гіперболізовані або складені з кількох людей. Хтось відкрито зізнається, що написав художній твір, додавши трохи вигадки, хтось говорить про те, що все розписане - суцільна правда, хтось робить книгу зі своїх власних щоденників.
Але вони були безпосередніми учасниками бойових дій. Хто, як не вони можуть описати всі деталі і цікаві моменти. Часто з гумором. Не без суму, розпачу, або роздумів.
"Психи двух морей" Руденка, "Грязь" Сайгона, "Военный дневник" Мамалуя, "Нотатник мобілізованого" Розлуцького - це лише частина з існуючих. Це ті, які прочитала я. І ті, на яких не збираюсь зупинятися.
З часом знайомих на війні ставало все більше. Я досі зачитую їм деякі цікаві для мене моменти з книжок. З якихось вони сміються і кажуть "Блін, та це ж точно про нас". На якісь реагують скептично. Скоро книжок про війну стане більше. З часом до правди додаватимуть більше вигадок.
Я знаю, що зараз частина мого Донбасу знаходиться в окупації. І я знаю, що наразі його захищають кращі сини і доньки України. Знаю, що не всі з них такі героїчні, як часто кажуть по телебаченню. Але це також частина правди і частина нашої історії. Тому поруч з розмовами, новинами і постами у фейсбуці я продовжу читати книжки про сучасну війну. Бо кожен її бачить по-своєму.
Адже не буває повністю чорного чи білого, правда?
