Львів’янка у Слов’янську. День 11. Марія Петрівна й турки-месхетинці.

Моє стажування вже добігає кінця, я мала декілька екскурсій Слов’янськом, туристичним й нетуристичним. Зустріла декількох знаних тут людей, але була одна людина, зустріч з якою була обов’язковою для розуміння міста. Це Марія Петрівна, співробітниця слов’янської «Просвіти».

Про цю жінку мені розповіла Ліда з редакції. Вона її пам’ятала ще з дитинства й часто бачила на різних заходах у Слов’янську. Врешті, знайшла її телефон і домовилася про зустріч у Центральній бібліотеці.

Марія Петрівна прийшла до нас попри те, що перед тим не дуже добре себе почувала. На ній був милий берет, довге пальто та схоже на уггі взуття. Пані Марія була трішки розгубленою й схвильованою, розпитувала про нас. Виявилося, що вона народилася у Тернопільській області, там навчалася у педагогічному університеті,  переїхала до Слов’янська й вийшла заміж. А ще зізналася, що з раннього дитинства мати її навчала різних віршів, звідти й пішла її любов до них.

Коли на останок я її фотографувала, вона попросила не робити фото зблизька, щоб її зморшки на обличчі були менш помітними.

Другий поспіль вечір я провела у «Теплиці», цього разу вже на курсах української мови. Минуле заняття проходило на презентації книги «Наші Інші», а цього разу студенти її обговорювали між собою. Для багатьох українськи шведи та гагаузи виявилися несподіванкою. А хтось навіть навчався в одному класі з турками-месхетинцями.  А після цього настала теоретична частина, де ми разом розбирали будову слова. Як я вже потім дізналася, типові заняття у «Теплиці» якраз і складаються з двох частин: практики та теорії.

Я не можу сказати, судячи з одного заняття, наскільки важко чи легко дається українська. Головне , що ми працюємо над собою.

Марта Кобринович

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED