• Головна
  • Три історії жінок зі Слов’янська, які наважилися змінити професію після 40 років
14:39, 7 листопада 2019 р.

Три історії жінок зі Слов’янська, які наважилися змінити професію після 40 років

Три історії жінок зі Слов’янська, які наважилися змінити професію після 40 років

Пошук роботи та вибір професії - завжди дуже важливий період життя для кожної людини.

І якщо у молоді є шанс на помилку, то дорослим людям дуже важко змінити свою діяльність.

Журналісти сайту 6262 поспілкувалися з трьома жінками, які у 40 років наважилися змінити свою професію. Для когось це було давнім бажанням, а комусь довелося це робити проти їх волі. 

Як змінити себе і роботу, навіщо треба розвиватися і чи важко опанувати нову професію, якщо тобі більше 40 років. Читайте у матеріалі.

Наталя Бондаренко 

Мешканка Слов’янська Наталя Бондаренко змінила дві професії після 40 років. Перша освіта жінки - медична. Наталя закінчила Харківське медичне училище і опанувала фах медсестри. Пропрацювавши 15 років, жінка вирішила, що вона прагне чогось більшого. З часом вийшло організувати невелику мережу фіто-аптек у Харкові та області. Але Наталі довелось змінити місце проживання - вона переїхала до Святогірська. Тут жінка почала розвивати туристичний бізнес. 

«Я вирішила, що мені не вистачає економічних знань. Тоді мені було вже, мабуть, 43…»

Наталя вступає до Харківського університету на факультет «Економіка підприємства», де отримала ступінь бакалавра. Отримані знання жінка успішно реалізує у розвитку свого власного бізнесу. Це був вже не просто локальний туризм, на екскурсії приїздили люди зі Швейцарії, Америки. 

«Це було те, в чому я себе бачила, в чому я розвивалася, що мені було цікаво, корисно, але війна все це змінила…» 

На той час Наталі було близько 50 років, але вона не здалася і вирішила реалізувати себе у нових зовнішніх обставинах. Перші два роки після початку війни жінка працювала в Чеській неурядовій організації, але згодом сталося емоційне вигорання. Прийшло бажання десь себе реалізовувати, шукати діяльність, яка справді подобається. Таким чином Наталя створила громадську організацію «Вік щастя» - фундацію підтримки осіб старшого віку. 

«Мені було важко надавати їм допомогу, важко давати розуміння, що взагалі відбувається у суспільстві»

У той час Наталя стояла на обліку у Центрі зайнятості, де їй запропонували перенавчання за ваучером. Наша героїня не розгубилася і скористалася наданою можливістю. Жінка вступила до Донбаського державного педагогічного університету на факультет психології, економіки та управління. Центр зайнятості повністю компенсував навчання. Магістр психології - таку спеціальність здобула Наталя у 57 років, склавши державні іспити. 

«Я дуже хотіла розуміти людей старшого віку, вони дуже закриті. Мені хотілось їм допомогти, дуже хотілось, щоб вони не відчували себе пустим баластом у нинішньому суспільстві» 

Здобуті знання Наталя використала при роботі з людьми поважного віку. Для розвитку організації «Вік щастя» жінці згодилась як економічна освіта, так і освіта психолога. По-перше, наша героїня мала змогу допомагати людям, по-друге - заробляти за допомогою проектів, які реалізує громадська організація. 

Зараз Наталя не планує зупинятися і має багато амбітних планів щодо свого навчання. Жінка відвідує тренінги, семінари, займається самоосвітою та саморозвитком, цікавиться психологією суспільства. Всі ці знання вона втілює у життя сьогодні і зараз. 

 «Світ змінюється. Тобі обов’язково треба вчитися впродовж всього життя» 

Для того, щоб навчатися, потрібне, перш за все, бажання - каже Наталя. А можливості завжди є. Сьогодні ви можете звернутися до Центру зайнятості, здобути освіту онлайн, відвідати тренінги чи курси, звернутись до міжнародних організацій. Навчатися ніколи не пізно. 

Три історії жінок зі Слов’янська, які наважилися змінити професію після 40 років, фото-1

Лариса Стоян

Жінка переїхала в Слов’янськ на початку 2000-х років. До цього періоду вона працювала у школах вчителем початкових класів, оскільки має відповідну освіту. Але після переїзду обставини склалися так, що про професію вчителя довелося забути й піти працювати в “посудний цех”, або на приватне підприємство, де виробляють керамічну продукцію. На той період за таку роботу платили набагато більше, аніж вчителям.

В цеху Лариса Стоян займалася глазуруванням керамічних та фаянсових виробів, а також видаленням швів з поверхні ще сирої продукції. Вона повинна була робити так, щоб ваза або сервіз були ідеально гладкими.

“Там вчилася працювати з глиною, відчувати її. Робота була дуже трудомістка, а простіше кажучи - рабська. Спочатку, поки інші встигали обробити 20 ваз, я займалася лише однією, але через декілька місяців за одну зміну мій результат був 200 ваз”.

Через три роки жінка була вимушена змінити роботу, бо цех забрав занадто багато здоров’я, а натомість - подарував проблеми із суглобами. Тоді вона знову повернулася до вчителювання і влаштувалася викладачем-вихователем у дитячому відділенні одного з санаторіїв Слов’янського курорту і пропрацювала там рік. Але і цей рік потребував знову відновлювати в пам’яті знання, пов’язані з педагогікою, бо час не стоїть на місці. Тим паче що туди діти приїжджали більше не вчитися, а лікуватися.

“Я би звідти не пішла, бо дуже полюбила цю роботу, але бюрократія виявилася міцнішою за мене. Тому я пішла в ресторанну сферу”

Тож далі була робота в ресторані. І знову треба вчитися: як сервірувати столи, як готувати певні страви, як рухатись, що казати клієнтам, як рахувати касу та зводити бюджет, що одягати та ще багато інших нюансів. Процес навчання тривав близько трьох місяців, і не тільки на практиці, а ще й за допомогою різної літератури.

“Оскільки в мене за плечима вже був досвід в цеху, через пару років суглоби та коліна знову про себе нагадали. Тому знову довелося шукати роботу”

З моменту, коли жінка залишила роботу в ресторані, та до сьогодення вона працює в сфері торгівлі: італійський одяг, жіночі та чоловічі сумки, верхній одяг, чоловічий одяг. В цей період жінка поставила собі мету: навчитися користуватися комп’ютером на рівні середньостатистичного “юзера”, аби не звертатися по допомогу до дітей через кожний “тиць по кнопці”.

“У торгівлі принцип роботи з клієнтами не дуже відрізняється від того, що в ресторані. Але треба вчити групу товару, матеріали та тканини, виробників, моделі, модні тренди. Тут смартфон та ноутбук мені полегшують життя. Люди мого віку не до кінця уявляють, який це порятунок, коли ти можеш зробити “у цифрі” всю паперову роботу з конспектами та книжками”

RV3ktGDZ5uas53Drxg5QVyvZNdFthrqjUelXaYWrbsjBQzZDwmyJTYwUuKM8Y9TMigSeNwMW5HZ-wTeN4OoCZhuVM5a_-K8A-8-WLFR5ffAyzpSkILl_FVEyDADTuZyCgHW9wz4p

Наталія Сталінська

Жінка переїхала до Слов’янська навчатися на хімапаратчика, коли їй було 16. Після навчання довгий час працювала по професії на Масложирі. Роботу свою вона любила. І до самого декрету пропрацювала там. Всього на комбінаті жінка пропрацювала 16 років. Поки жінка знаходилася у декреті, на заводі почалися масштабні скорочення. І хоч звільнити її не мали права, запропонували написати заяву “по власному бажанню”. У той час її сім’я почала розводити власне господарство, тому Наталія не відмовилася, а вирішила змінити сферу діяльності - почала продавати м’ясо. Торгувала на базарі. Спочатку було важко, але з часом стало легше. І довгий-довгий час жінка пропрацювала продавцем на ринку. 

Після цього жінка ще раз кардинально змінила професію.

У 40 років Наталія пішла працювати до магазину. Досвід торгівлі у неї вже був. Але це зовсім різна робота. Якщо на ринку вона продавала лише яловичину, то в магазині товарів було значно більше. А головна перепона - касовий апарат, яким жінці довелося вчитися користуватися. Для того, щоб нічого не переплутати, у жінки були прописані підказки, що робити і куди натискати. Звичайно, що інші продавці допомагали адаптуватися.

“Ну ведмеді ж вчаться кататись на велосипеді, а людина ж не дурніше. Всьому можна навчитися”.

Через певний час у Наталії з’явилася можливість почати свою маленьку справу. Разом з чоловіком вони орендували приміщення на ринку і зробили маленьке кафе. Обладнанням, готуванням, продажем та замовленням товарів жінка займалася сама. Тоді Наталія мала погане уявлення про ведення власного бізнесу. Але вона дивилася на схожі кафе, на досвід інших. Допомогли знайомства з постачальниками, з якими вона познайомилася в магазині. Кафе трималося лише на одній людині - Наталії. Наймати помічників було не вигідно. І хоча люди, що ходили скуплятися на ринку, заходили поїсти або випити кави з чаєм, цей міні-бізнес не приносив великих заробітків. Тому з часом довелося кафе закрити, а жінці - піти на іншу роботу.

“Все, що я заробляла, я вкладала у сім’ю. Не було можливості вкладати у розвиток кафе”.

Після того, як закрилося кафе, Наталія продовжувала готувати на замовлення. Ще з часів кафе залишилися люди, які замовляли вареники, пельмені. Все це жінка готувала вдома і продавала охочим. 

Десь три місяці жінка провела вдома. Але обставини змусили шукати іншу роботу. Тоді зовсім випадково жінка отримала роботу покоївки в одній з баз відпочинку у Святогірську. Робота була надважка. 

“Мені не подобалося. Важка була робота. Але вона потрібна була, щоб допомагати сім’ї, щоб самій бути незалежною і мати фінанси”.

З роботи жінка пішла, коли розпочалися бойові дії на Донбасі.

Під час війни сім’я переїхала до Харківської області у село Новоіванівка. Бути переселенцем важко. Наталія одразу почала шукати роботу, бо ніхто не знав, скільки триватиме окупація Слов’янська і коли можна буде повернутися додому.  На той момент жінці було 48 років. Тоді вона пішла працювати у поле до фермерів. Треба було проривати моркву та виривати амброзію. Це при тому, що Наталія мала алергію на ту саму амброзію. Робота була важка фізично. Але заробіток залежав від того, скільки роботи виконаєш. 

Після повернення до вже звільненого Слов’янська постало питання нового пошуку роботи. Тоді, побачивши вільну вакансію, жінка знову пішла працювати до продуктового магазину продавчинею. Вік і скажений графік далися взнаки. Потрібно було працювати шість днів на тиждень з 7 ранку до 9 вечора. Без перерв. Потрібно було вчитися робити звіти. Роботі з касовими апаратами жінка вже навчилася у попередньому магазині. 

“У мене була одна лише думка - відіспатися. Я там пропрацювала без місяця три роки - вважай, що в тюрмі відсиділа”, - жартує жінка.

Донька та чоловік Наталії умовляли її звільнитися і нарешті відпочити. Так вона і пішла з тієї важкої роботи.

Особливих страхів змінювати свою діяльність жінка не мала. Вчилася швидко і розраховувала свої сили. З 40 років Наталія поміняла роботу чотири рази. Зараз їй 53 роки.

Три історії жінок зі Слов’янська, які наважилися змінити професію після 40 років, фото-2
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Слов’янськ #новини #професія #як обрати професію #інтерв’ю #Наталя Бондаренко #робота у Слов’янську
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Оголошення
live comments feed...