Є негативний досвід людей, який став мотивацією, поштовхом йти вперед, незважаючи на труднощі.
Так сталося і зі мною. З самого дитинства я мріяла бути журналістом. Вимальовувала власні журнали з зошитів, брала інтерв'ю у батьків та подружок. В 11 класі точно знала, що вступатиму на факультет журналістики. Сам університет і місто були не так важливі.
Так у 2010 році я вступила на заочне відділення факультету слов’янської філології та журналістики Таврійського національного університету ім. Вернадського у місті Сімферополь. Крим.
Паралельно я навчалася у своєму рідному місті Слов’янську на вчителя української мови та літератури та англійської мови і зарубіжної літератури. Отримувала стипендію і всі гроші платила за навчання у Сімферополі. Навчання там було платним.
Ботанічний сад, в якому знаходився факультет слов’янської філології і журналістики
Все йшло добре до 2014 року. Крим анексували, а я припинила своє навчання так і не отримавши ступінь бакалавра. При собі тоді у мене залишився лише студентський квиток.
Я днями телефонувала кураторам і питала, що ж буде. Тоді університет сказав, що продовжить працювати і функціонувати в Криму. Запрошували приїхати і продовжити навчання, але я не хотіла мати диплом іншої країни, я не хотіла їздити до окупованого Криму, не хотіла навчатися під прапорами Росії. Для того, щоб забрати документи, треба було особисто за ними приїхати. Я не поїхала.
Ця ситуація не просто засмутила, збила з ніг. На моїх очах мрія розвалювалася. Я була зовсім молода і не знала, що робити далі, тому просто продовжила навчатися у Слов’янському ДДПУ (Донбаському державному педагогічному університеті), повністю втративши надію стати журналістом.
Приказка про те, що снаряд двічі в одну воронку не потрапляє, виявилася для мене несправедливою. Уявляєте, як я себе почувала, коли Слов’янськ окупували проросійські терористи? Пам’ятаю, як під постріли складали іспит з української літератури, а вже ввечері гуртожиток обстріляли, а жінку, яка видавала ключі на варті в університеті, вбило уламком. На цьому наше навчання припинилося на невизначений термін.
Виїхавши до Харкова, я працювала офіціанткою і думала про те, як таке можливо, що в один момент людина, яка отримувала дві вищі освіти, може все втратити. Я не знала, чи залишиться цілим мій дім, не говорячи вже про те, що там далі буде з університетом. Була майже готова здатися, але… Зранку 5 липня отримала повідомлення, що Слов’янськ звільнили.
Повернувшись до Донбаського університету, я всі сили поклала на те, щоб його закінчити, але працювати вчителькою у школі не хотіла. Мрія стати журналісткою все ще була десь всередині.
Закінчивши університет, я пішла працювати до Центру дитячої та юнацької творчості керівником гуртка журналістики. Певні теоретичні знання у мене були, програму склала, з дітьми спільну мову знаходити могла. У той же момент у мене з’являється можливість періодично писати у місцеві та іноземні ЗМІ. Такий собі міні-фріланс. Мрія поступово почала перетворюватися на реальність. Я проходила курси журналістики, спілкувалася з іншими журналістами, навчалася.
Сьогодні я працюю в одному з найуспішніших ЗМІ Слов’янська. А ще дуже пишаюся собою, що не здалася, коли обставини просто змушували це зробити.
***
Що головне я зрозуміла з цієї ситуації?
Те, що бажання дійсно дуже сильна штука, яка може спрямувати до мрії. Бажання треба поєднувати з діями, якщо просто сидіти на місці, нічого не вийде. Провали трапляються - це факт. Їх може бути декілька. Те, що буде далі, залежить лише від вас. Скільки падінь може вас зламати?
Насправді, успіх - це дуже відносне поняття. У кожного своя історія успіху. Хтось заробив свій перший мільйон у 18 років, а хтось близько 50 почав займатися йогою, хоча хотів цього дуже довго. І якщо у світі існують падіння і провали, то чому б не вчитися ще й на них?
