"Дух запирає. Втрачаю свідомість. Мене водою..." - Історія політв’язня зі Слов’янська

14 листопада 1947 року черговий поїзд з політв’язнями рушив з України на північ Росії. У вагоні на другому поверсі нарів, затиснутий поміж інших чоловіків, сидів зовсім молодий хлопець.

Залізні сидіння, тиснява людей, дірка “для управи” прямо у стінці, буржуйка. На дорогу кожному давали булку хліба і жменю тюльки, запивати було нічим. Солона риба викликала спрагу, але замість води для ув’язнених був іній з металевих гвинтів вагону. Поки поїзд прорізав холодний вітер, люди товпилися біля частин машини, щоб хоча б промочити губи.

Євстафію було 17, коли його схопили НКВС. Підлітка довго допитували, катували, вибивали зізнання про роботу з “бандерівцями”, а врешті засудили на 25 років «дальніх режимних таборів».

Ця історія цілком могла б виявитися якимось страшним непорозумінням, але насправді засуджених за бажання незалежної України у ті роки було набагато більше, ніж ми навіть можемо собі уявити.

Зараз Євстафію Копачу 92. Він живе сам у невеличкій квартирі прямо у центрі Слов’янська, що на Донеччині. Має двох дорослих доньок, які живуть в інших країнах.

Чоловік важко пересувається, заплутано говорить, гуляти виходить лише на власний балкон — це максимум, що дозволяє здоров’я. У кімнаті розкладене ліжко, поруч стоять коробка з ліками, вода і фото дружини, яка померла вже багато років тому. У кутку висить портрет Тараса Шевченка під вишитим рушником, а поруч - великий червоно-чорний прапор.

Саме під таким прапором боролися за незалежність українські повстанці, а ще малий на той час Євстафій їм допомагав.

Протиповстанська боротьба та репресії щодо українських націоналістів у 1939 — 1950 роках обернулися на масові облави, арешти, розстріли та ссилки у табори та виправні колонії. У часи Радянського Союзу про це не говорили. Натомість правда про колишніх політв’язнів все частіше і частіше почала звучати після проголошення незалежності України.

Ця історія - одна з багатьох тисяч. Історія боротьби людини із системою, історія боротьби за незалежність своєї країни, історія виживання.

***

Коли Євстафій був Стасіком

Євстафій Іванович народився у 1930 році в селі Опака на Львівщині. Пізніше у паспорті запишуть іншу дату — 1932 рік (це дозволить уникнути розстрілу під час ув’язнення, бо неповнолітнім у той час полегшували покарання).

Село було великим, згадує чоловік, — на 750 людей. Два кооперативи, два магазини, дві церкви та польський костел. Після приходу радянської влади церкви з костелом спалили. Чомусь це в’їлося найбільше в пам’ять Євстафія. Років через 40-50 чоловік докладе руку до відкриття, як мінімум, двох українських церков на Донбасі.

Коли Євстафій ще був Стасіком, так його в дитинстві називала мама, хлопець почав співпрацювати з партизанами.

Це були часи боротьби радянського та німецького режимів з українським визвольним рухом. Ще у 1929 році була утворена організація українських націоналістів. ОУН спочатку виникла як підпільна група, але незабаром стала порівняно потужною силою. На території України вони боролися за незалежність із терором окупаційних влад.

Головною метою ОУНівців було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території.

У 1940 році ОУН розділилися. Перша група продовжила боротьбу під проводом Андрія Мельника, а друга обрала очільником Степана Бандеру. Прихильники націоналістичних ідей ОУН(б) були проти радянської та німецької влади на території України. Люди мріяли про власну країну та її незалежність від інших.

Звичайно, що супротив радянській системі, бажання відокремлення не могли сподобатися тодішній владі. Саме тому розпочалася протиповстанська боротьба із націоналістами.

Багато людей наразі звинувачували ОУН у співпраці з нацистською Німеччиною, але варто зауважити, що частина націоналістів, які продовжували боротьбу під проводом степана Бандери виступали проти обох режимів, тому і були під суворим наглядом обох держав.

Дивіться: Український націоналізм у Слов’янську. Документальні історії - ВІДЕО

Саме до цієї організації українських націоналістів долучився Євстафій Іванович Копач, будучи ще дитиною.

Насправді хлопцем рухала не національна свідомість, не принципова налаштованість. Хіба дитина у четвертому класі може свідомо зробити такий вибір? Євстафій почав допомагати батьку - Івану Копачу.

За часів Другої Світової Іван служив в українській армії, був у полоні в Австрії. А по поверненню почав допомагати українській повстанській армії. Старший брат Євстафія також воював. У цій війні й загинув у 1945 році.

Партизани, стрільці УПА часто заходили до Івана Копача. Той постачав військовим їжу і медикаменти, допомагав як зв’язковий.

В якийсь момент ще маленький хлопчик Стасік почав уважно прислухатися до розмов і цікавитися обговоренням. Одного дня його підкликали до себе і запропонували працювати. Хлопець ще не знав, що треба буде робити, і чим то обернеться.

Погодився: “Давайте мені роботу, та й я буду працювати”.

Так маленький Стасік став зв’язковим. Батьки не суперечили, а тато пишався сином, який долучився до їх тепер вже спільної справи.

І вдень, і вночі передавав штафети (маленькі записки, які писали на тютюновому папері), повідомлення, гроші повстанцям та їх помічникам по сусіднім селам.

Спочатку хлопець просто робив свою справу, аби бути ближче до батька. Вони багато говорили, аналізували роботу, обговорювали людей. А серед партизанів ставало все більше знайомих.

Батько Євстафія був головою сільсько-споживчого товариства і кожен місяць їздив у район отримувати продукти до району у Підбуж. Товар возив фурами. Іван домовлявся з партизанами про те, що під час дороги вони будуть виходити до автівок і брати те, що їм потрібно.

Декілька разів у них вийшло обернути подібну схему. А на третій раз чоловіка схопили і відправили за ґрати. Іван Копач провів у тюрмі 13 місяців. На пам’яті Євстафія Івановича батько до їх сім’ї так і не повернувся. Після звільнення чоловік почав жити з іншою жінкою у тому ж селі. З батьком Євстафій продовжував і спілкуватися, і працювати.

Одного разу, коли Стасік по своїх “партизанських” справах прийшов до батька у нову хату, то дізнався, що його забрали. Просто серед ночі прийшли вояки і забрали. Про подальшу долю батька Євстафій не знає і досі.

Чи була до цього причетна нова дружина та нові знайомства? Для Євстафія це досі питання, яке не має відповідей.

Євстафій Копач переглядає свої старі світлини

Дух запирає мені. Втрачаю свідомість. Мене водою…

Хлопець з мамою жили бідно. Хоча і мали господарство - городи, коня, корову та бика. А ще самі собі робили чоботи. Пізніше у цих же чобітках підліток Євстафій поїде в ув’язнення у місто морозів і холоду.

Їх хата знаходилася у лісі. Для “української роботи” це було зручно, згадує колишній політв’язень. Щоб добратися до них з села, треба було пройти не менше 1,5 кілометри. Але і там все ж облави час від часу траплялися. Не раз міліція “перетрушувала” речі у хаті, сподіваючись знайти докази “злочинів”. Тоді Євстафій з мамою перебралися у село.

Знайомий виїхав працювати у місто і залишив вільний будинок. Туди і перенесли свої речі Копачі. Вдень Стасік ґаздував на городі, а ввечері ходив по сусідніх селах, розносячи повідомлення для повстанців.

— Ой Боже-боже-боже. Ходив я, ходив. Ходив я до 47 року. У 47 мене арестували. І що? Нічогось не добили. Мене й випустили, — з хитрою усмішкою згадує старий, наче й досі радіє, що тоді у КДБістів нічого не вийшло.

Але ризики існували завжди. Якось хлопцю навіть довелося з’їсти записку, бо прийшов у село якраз під час облав. Відпросився в туалет у кущі, а сам поспіхом з’їв послання. Тоді його вдруге оминув арешт.

Вже дорослий, але все ще підліток Стасик починав розуміти, для чого все це робить - допомагає “здобувати” Україну. Не вважав себе ні героєм, ні воїном, ні повстанцем.

На той момент боротьба радянської армії проти повстанців значно посилилася. “Совєти” почали використовувати винищувальні батальйони, а націоналісти продовжували планувати боротьбу за незалежність країни, час від часу зіштовхуючись із радянською армією. Якраз у ці роки український рух все більше переходив у підпілля.

Життя у селі йшло, як і до того. Діти навчалися, дорослі працювали. Час від час на село проводилися облави, в яких шукали прибічників “бандерівців”. Євстафій багато працював на полі, доглядав за тваринами, допомагав мамі по господарству. До школи хлопець так і не повернувся.

Згадує Євстафій Іванович, як у новому домі вирішили проводити вечорниці. Хлопець любив грати на скрипці. Вивчився сам. Так і став музикою на тих зустрічах.

Одного разу під час вечорниці до хати прийшли хлопці-партизани.

— Не робіть вечорниці. Ми воюєм, наші хлопці гинуть, а ви вечорниці робите. Запретили нам. Всьо, не будем, — хитаючи головою згадує старий. На декілька хвилин замовкає.

Це сталося за декілька тижнів до арешту.

Страху не було, згадує Євстафій Іванович, він чітко знав, що і кому треба передати, як туди добратися і коли це треба зробити.

З підпільниками зв’язковий зустрічався вночі. Зазвичай це відбувалося десь у лісі. Але час від часу, прямуючи повз хату Копачів, українські вояки заходили до них. Євстафій передавав записки, гроші, або речі (ключі, листівки, одяг). Територію навколо села хлопець знав добре. До сусідніх населених пунктів теж ходив вночі, щоб ніхто не бачив. Одного разу після того, як відніс штафету до знайомих націоналістів, не зміг знайти стежку додому. Блукав у лісі майже добу.

З часом такі вилазки стали звичайними, а дороги коротшими. Євстафій Іванович каже, що був абсолютно впевненим у тому, що і для чого він це робить. Це був його маленький внесок у боротьбу за незалежну Україну. Не врахував лише одного — що зрадити можуть свої.

***

У 17 років Євстафія затримали. Звинувачували у співпраці “з бандерівцями”. Цього Євстафій Іванович і досі не дуже розуміє. На фразі “бандерівці” сміється. Адже допомагав своїм — хлопцям, які воювали за Україну, хотіли свободи і незалежності. Серед них і його друг Андрій з позивним Ведмідь, і Віталька, що в дитинстві корів по селу пас. Та хіба за таке затримують?

— Рано зранку приїжджають КГБісти. Хату обступили, мене не випускають. Я хочу в туалет, ні, не підеш. Тільки з часовим. Списали протокол у хаті. Написали протокол, що я з бандерівцями знакомий, працюю на бандерівців. Ну що ж, везуть мене в район, арештують вже мене. На машину. Прив’язали до ноги трьохметровий ланцюг, щоб я не втікав. Щоб я не втік…

Євстафія видали знайомі хлопці. З 1947 року облави на українських повстанців почастішали, а деякі прибічники УНР з часом перейшли на радянську сторону. Колишній політв’язень додає, що один з тих, хто його видав, згодом став начальником винищувального батальйону, а двоє інших роз’їхалися по містах працювати з НКВС.

— Чи шкодуєте ви, що так вийшло? Чи шкодуєте, що носили записки?

Євстафій Іванович довго і уважно дивиться мені в очі, а потім швидко у відмові хитає головою зі сторони в сторону. На обличчі посмішка.

— Нє, — Коротко відповідає, — Не шкодую.

Євстафій Іванович каже, що під час затримання був не наляканий, а розгублений. Думав лише одне — як би йому втекти. Хвилювався за хвору мати.

Затриманих привезли до районної в’язниці у Підбуж. Звідти і почалися катування. 17-річного тоді Євстафія били, вивозили з собою на облави до лісу, зв’язували .

— Починають питки, всякі питки. Як тільки не товкли мене-пацана. Особливо, коли йшли на облаву, то й мене брали з собою. Вже у лісі, що хотіли робили зі мною. Один сідав мені на голову, один на ноги, а той мені … — Євстафій Іванович, починає лупити себе у груди, видаючи лише незв’язні звуки — Дух запирає мені. Втрачаю свідомість. Мене водою…

Говорячи про катування Євстафій Іванович завжди напружується, дивиться в очі, наче хоче, щоб ми не лише почули ці слова, — побачили. Ще молодого хлопця били обличчям об бетонні стіни так, що на сірому фоні залишалися криваві розводи. Євстафія роздягали, били палицями, дротами, кулаками. Товклися чоботами по голові.

— Я може тому зараз такий слабкий, — каже колишній політв’язень, тримаючись тремтячими руками за стілець, щоб не втратити рівновагу і не завалитися, — бо мене в молодості так потовкли, що мене в молодості так зґвалтували.

У камері районної в’язниці хлопець сидів один. Попід вікна ходили “часові”. За парканом знаходився лісопильний завод. Одної ночі до камери підсадили пораненого партизана. Разом вони продумали план втечі. Мали підстежити, коли наглядач буде в іншій стороні будівлі, а хлопці встигнуть вислизнути у вікно і перебігти на територію заводу. На другу ніч, коли вони мали тікати, партизана з камери забрали. Один тікати Євстафій не наважився. Хлопець розгубився і взагалі не знав, що робити, а ще боявся, що його знову будуть бити, або взагалі вб’ють, якщо наглядачі спіймають втікача.

Чи два тижні, чи два місяці пробув у Підбужі Євстафій. У кайданках його возили у Дрогобич, а згодом у Стрий. Там Копач чекав на суд. За гратами хлопець часто молився богу - не за звільнення, за те, щоб більше не катували.

Засудили 17-річного Євстафія до 25 років “дальніх режимних таборів”.

Ешелони з арештантами

Велика кімната. Посередині купа старого військового одягу. На тканині кров упереміш із землею. У цю кімнату усіх разом запускають ув’язнених, які ось-ось поїдуть на каторгу на Північ Росії. Серед цих засуджених - хлопець Євстафій.

На заслання він їхав у саморобних чоботах, що зробив сам ще у селі, легкій куртці та військовій теплій шапці, яку ледь-ледь встиг витягнути з-поміж усього, що дали їм на вибір.

Їх шлях пролягав до міста Інта, республіка Комі АРСР.

14 листопада 1947 року вагони ешелоном із засудженими вирушили у довгий путь. На місце прибули 28 грудня. Дорога на Північ тривала півтора місяці.

Їхали важко. В одному вагоні зібрали просто неймовірну кількість людей. Ті, кому пощастило, змогли зайняти місця. Інші ж спали просто на підлозі. Арештанти мали різні статті. Хтось був членом повстанської армії, хтось погано висловлювався про владу, когось підозрювали у співпраці з іншими державами, а хтось просто попав під гарячу руку КДБ НКВС.

Від політики радянського режиму страждали представники різних національностей, в тому числі й самі росіяни, які мали власну позицію. По факту усі, кого могли запідозрити у спротиві системи, знаходилися під загрозою знищення або покарання. У ешелоні разом зібрали більше 20 національностей: німці, французи, японці, китайці, поляки, росіяни, українці. Українців було найбільше.

— Двоярусні нари. У стінки дирка для управи і залізна пічка. Коли з України везли, то нічого, а там далі у вагоні болти залізні інеєм вкриті. Морози. А на дорогу давали булку хліба і тюльки — риби. Тюльки поїли, а питися хоче. Ми риби поїли і ті болти лизали, іній лизали, щоб попити.

На зупинках полонених рахували, щоб ніхто не втік. Один з собакою, один з автоматом, а інший з великим дерев’яним молотком. Людей рахували, як дітей у садочку. Тільки до дитячих маківок торкаються долонею, а до політв’язнів — молотком. Рахували голови у прямому сенсі цього слова.

Півтора місяці люди намагалися вижити. Задуха через велику кількість людей в одному вагоні. Тут тобі не було ні сучасних кондиціонерів, ні провідників, які б відкрили віконце. Євстафій Іванович каже, що багато людей в дорозі померли. У когось схопило серце, хтось вже хворий не переніс такого часу в дорозі, а когось забили до смерті наглядачі, які стежили за арештантами і били, якщо мали хоча б якісь зауваження. Колишній політв’язень згадує, що тих, хто помер, не прибирали з вагону аж доки поїзд не зупинявся на зупинку.

Спочатку хлопець ні з ким не говорив. Більшість часу намагався спати. Сидів на другому поверсі нар разом ще з декількома чоловіками. Вагони були поділені на чоловічі та жіночі. Людей було настільки багато, що сиділи і на підлозі. Для Євстафія це був шок. Надії на те, що вдасться уникнути табору і ув’язнення, спливали так само швидко, як картинки за вікном.

28 грудня 1947 року ешелони з арештантами прибули на місце. З відкритих вагонів люди випадали без сил. Попереду на них чекав карантин у 22 дні, а згодом — роки каторги.

До карантинного майданчика в’язнів в оточенні везли машинами.

22 дні - карантин для новоприбулих. Цей час давався на те, щоб людей привести до тями, зрозуміти, хто чого вартий, де може бути корисний.

Здається, цей барак був маленьким оазисом надії. Роботи особливо не було. Більшість часу розчищали сніг. Місцина, куди привезли арештантів, була повністю покрита снігами. Такого Євстафій не бачив ніколи до того. Взимку температура опускалася нижче 50 градусів морозу, а літо тривало не більше місяця. У травні ще лежав сніг. У липні температура підскакувала. А вже у вересні знову сягала нуля.

Більшість населення міста — арештанти, або колишні полонені. Саме місто утворилося у 1942 році. В Інті займалися розвідкою нових вугільних родовищ, будівництвом шахт. Спочатку шахти і залізницю будували ув'язнені таборів ГУЛАГу. По факту розбудова міста лягла на плечі тих, хто знаходився там на каторзі.

Євстафію пощастило трохи більше, ніж іншим новоприбулим.Спочатку він їздив отримувати хліб на барак, а потім працював у їдальні. Насправді, це не збіг. Молодого хлопця просто пожаліла одна наглядачка-єврейка. Вона не тільки дала більш-менш цікаву роботу 18-річному юнаку, але й затримала на карантині. Зазвичай через 22 дні з різних підприємств до барака приїжджали “покупці”, які відбирали собі людей на роботу.

Для Євстафія карантин затягнувся на 13 місяців.

На другому році ув’язнення хлопця забрали працювати на цегляний завод. Робота була тяжка — цілими днями юнак замішував глину і виливав з неї цеглу. День ув’язнених починався о шостій ранку. Година давалася на вмивання і сніданок. О сьомій усі відправлялися на завод. Арештантів на роботу вели колонами по п’ять людей. Навколо - наглядачі з собаками і зброєю. Пересуватися можна було лише в рамках виділеної ділянки. Підприємства, на яких працювали в’язні, були огороджені колючим дротом у кілька рядів.

Перші роки у таборі для молодого хлопця далися особливо важко. Розгубленість, непорозуміння, самотність. Євстафій Іванович згадує, як намагався адаптуватися. Багато спостерігав за людьми, намагався бути неконфліктним. З часом серед інших полонених знайшов друзів. У таборі було багато українців, тому мали спільні інтереси та погляди на життя. Під час роботи особливо не розмовляли, але будучи наодинці часто говорили про політику, читали газети, слухали радіо і обговорювали зовнішній світ. Це давало змогу триматися у реальності, адже дні були скажено схожі один на інший, а можливість почути якісь новини цінувалися набагато більше, ніж для звичайних цивільних людей. Згодом за розгубленістю прийшов розпач. Довгий час молодий чоловік сподівався, що якимось дивом у нього вийде звільнитися. І частково це диво сталося, хоча й не так швидко, як сподівався Євстафій Копач

Освободили мене, коли Сталін подох

У 1956 році справу Євстафія Копача почали переглядати.

Після смерті Сталіна у 1953 році почалася реабілітація жертв політичних репресій в СРСР, був підписаний закон про часткову амністію ув’язнених, держава проводила заходи щодо поновлення репутації незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності. Впродовж 1954 — початку 1956 було звільнено близько 15 тисяч незаконно репресованих громадян.

— Освободили мене, коли Сталін подох. Тоді нове правительство дали указ: неповнолітнім політв’язням переглянути справи. І мені половину строку зняли. 12,5 років мені оставили.

Саме там, на каторзі, Євстафій зустрів свою дружину. Її також засудили за українську діяльність на 16 років таборів. Жінка допомагала партизанам, готувала їм їжу. Її мати та брата депортували з Західної України, а саму Пелагею арештували.

На каторзі вона працювала бурильником. Великий бур чіплявся на шию, а сама людина власними силами бурила свердловини для будинків. Зараз таке роблять спеціальні машини, а тоді робили люди.

Зустрілися вони у бараках, до чоловіків іноді на підмогу відправляли полонених жінок, щоб ті прибиралися та готували. Так Євстафій зустрів Пелагею - свою майбутню дружину. Вони були земляками. Це зближувало.

— Там заходило багато жінок і я запитав, хто зі Львівщини. Вона відгукнулася. Виявилося, що ми ще й по селам сусіди. Так і почали спілкуватися.

Насправді поспілкуватися під час ув’язнення було майже неможливо. Усі розмови та походи контролювалися наглядачами. На роботу ходили під руки — конвоєм. Так само з роботи. Виходити нікуди не можна.

Євстафій з Пелагеєю у молодості

Спочатку вони перекидались словами під час рідких зустрічей. А згодом Євстафій влаштував дівчину на роботу до свого заводу. Тоді вони стали бачитися щодня. Разом проводили час на роботі і розходилися по різним баракам.

Будувати сім’ю пара стала вже після того, як Євстафія визволили. Пелагея одразу поставила умову: хочеш бачитися - одружуйся. Так вони і побралися на Півночі Росії. Довгі роки пара мала мрію - повінчатися, але Євстафій Іванович категорично відмовлявся робити це у церкві Московського патріархату. Українських церков, зрозуміло, там не було.

Перший час сім’я тулилася у бараках. Це були такі собі гуртожитки для звільнених. А потім їм дали квартиру у будинку — тому самому, для якого Євстафій робив цеглу, а Пелагея бурила землю під фундамент.

Колишній політв’язень згадує. Як приїхали в Інту, місто складалося з наметів та копанок, а як звільнився, то було вже забудоване багатоповерхівками.

— Росія нам має бути вдячна, — сміється.

Моя боротьба вже закінчилася

Після звільнення з ув’язнення Євстафій думав повернутися в Україну — у своє село. Одразу після того, як зрозумів, що має свободу, чоловік поїхав туди, де минули його дитячі роки. Проте від минулого життя не залишилося нічого. Там, де колись стояла стара хата, розкинувся ліс. Той самий, у який свого часу ще маленький Стасік бігав передавати штафети повстанцям. У Євстафія у рідному селі не було більше ні прописки, ні будинку, ні рідних. Тож чоловік залишився у місті свого ув’язнення. У холодному краї, куди ще підлітком його відправили на каторгу, Копач прожив з дружиною до 1983 року.

Тоді до Львівщини поверталася депортована сім’я Пелагеї Копач. Взявши відпустку молода сім’я поїхала до них у село. Там, у греко-католицькій церкві повінчалися Євстафій та Пелагея Копачі. Повернувшись з відпустки до Росії вони остаточно вирішили покинути місце їх заслання і переїхати до родичів в Україну.

— Дуже хотілося додому. Україна все ж рідніша, — задумливо каже літній чоловік.

Вагання, звичайно, були. Адже не кожен наважиться покинути власне житло, роботу і колишнє життя.

Пройшло небагато часу, коли до Євстафія приїхав товариш, з яким вони разом були у засланні в Росії. Його переселили у Слов’янськ, запропонували роботу на заводі. Той вирішив запросити сюди і Копача. Євстафій Іванович одного разу приїхав до міста, подивився на атмосферу, прогулявся вуличками і вирішив, що переїде.

Його товариш швидко знайшов квартиру на обмін. Покинувши житло в Інті, сім’я переїхала на Донбас.

Всі ці роки вони жили у цій самій квартирі, де і зараз говоримо з героєм.

— Як на вас відреагували у місті? Не було скандалів?

— Бандера приїхав, — казали за спиною, перешіптувалися. Але потім ми познайомилися і все стало добре.

Про своє життя у Слов’янську Євстафій Іванович говорить з радістю. Хоч і не вийшло у нього жити у рідному селі, туди він приїжджав і не один раз.

У Слов’янську з людьми мав хороші стосунки, дружні. Та і оточував себе земляками та людьми, які підтримували незалежність України, однодумцями. Того часу багато хто із заслань поверталися саме на Донбас.

Свого часу Євстафій Іванович навіть доклав руку до відкриття двох українських церков у місті. Працюють вони і досі. Разом із “Просвітою” колишній політв’язень їздив до Києва, щоб отримати дозвіл на будівництво храмів, писав листи до області. Гроші на відкриття церков збирали усім містом. Меценатів майже не було. І хоча сам Євстафій Іванович — греко-католик за хрещенням, він став у основі двох православних церков на Донбасі.

Храм Святого Апостола Андрія Первозванного наразі входить до Православної Церкви України. Відкрита була у 1991 році, одразу після проголошення незалежності країни. Місце для храму обрали зручне - прямо у центрі міста, біля площі Соборної. Його розміри зовсім невеликі - одна середня кімната для молитов. Усі ритуали, будь то водохреща чи освячення пасок, проводять на вулиці, бо попит перевищив можливості приміщення. А у 2018 році люди добилися виділення землі під більшу церкву. Цієї землі священники просили у влади міста понад 20 років. Церква будують власними силами. Як і 30 років тому, гроші на побудову церкву приносять самі віряни.

Після війни у 2014 це місце для слов’янців стало особливим. Серед купи церков Московського патріархату, які свого часу підтримували сепаратистів (а деякі й охрещували зброю росіян), цей маленький храм був осередком українського продовження.

Друга церква, до відкриття якої долучився Євстафій Іванович — Храм Всіх Святих УПЦ Київського Патріархату. Вона була відкрита у 1996 році. Сама церква знаходиться у невеличкому будиночку по вулиці Тараса Шевченка. З першого погляду її можна переплутати зі звичайною хатиною, огородженою парканом. Але двері там завжди відкриті, а церква чекає на прихожан.

Обидві ці церкви і, відповідно, їх священики проводять спільні служби на заходах із вшанування захисників України, літургії, проводять лекції та активно ведуть соціальні мережі. Їх роль у відродженні української історії сьогодні важлива. Наче, вони продовжують ту боротьбу, яку свого часу розпочав один з їх засновників.

***

Ще багато років після звільнення Євстафій Іванович Копач продовжував своє “служіння” українській справі. Він став членом Всеукраїнського товариства “Просвіта”, їздив на зустрічі політв’язнів, проводив українські свята, лекції для молоді, ділився спогадами і багато фотографував. Зараз у колишнього політв’язня ціла шафа фотографій. Серед них є і місце, де колись чоловік жив, і ліс, в якому бігав малим, і зустрічі з друзями та однодумцями, а ще багато фотографій дружини.

— Моя боротьба вже закінчилася. Україна здобула незалежність...Здобула... — сидячи на ліжку каже старий чоловік, хитаючи головою.

Він не вмикає телевізор, не дивиться новин, не користується інтернетом. Про те, що відбувається у місті та країні, йому розповідає землячка, що також живе у Слов’янську — Марія Петрівна. Колись давно вони сім’ями ходили до української церкви, зустрічалися на зборах “Просвіти”, розповідали вірші та читали літературу. Здоров’я чоловіка значно підкосилося після смерті дружини десь десять років тому.

Євстафій Іванович виходить на прогулянку виключно на балкон, пересувається за допомогою паличок і тільки власною квартирою. Кожного дня до нього приходять із соціальної служби, щоб допомогти з господарством.

Старий бадьориться і говорить, що зобов’язаний прожити до ста років. Згадує, що замовив це у Бога ще коли малим вночі ходив колядувати.

І хоча б, здавалося, таких історій в Україні були тисячі, кожна з них — це унікальна боротьба за життя і свободу. Для когось вона завершилася смиренністю, для когось смертю, а хтось і досі у цій боротьбі. Старе покоління замінюється молоддю, яка зараз, як і майже століття тому, хтось зі зброєю в руках, хтось інформаційно, а хтось підпільно виборюють незалежність і свободу.