Слов’янці, які евакуювались. П’ять історій мешканців міста

З початком війни в Україні багато жінок та дітей були змушені евакуюватися зі своїх міст.

Дехто вирушив далі - за кордон. Чоловіків наразі з країни не випускають через воєнний стан, тому вони відправляють найдорожче, що у них є - свої сім’ї в інші країни, щоб залишитись тут та захищати свою Батьківщину.

Ми зібрали декілька історій мешканок Слов’янська, які виїхали з міста.

Задля безпеки їх та їх рідних не подаємо справжніх імен.

Ольга. Німеччина

Ольга з сином виїхали зі Слов’янська у перші тижні початку війни. Спочатку вони вирішили виїхати до родичів на захід України. Їхали власним авто, але дорога зайняла майже два дні.

Приїхавши до родичів, жінка думала залишатися там до закінчення війни, але ряд вибухів та пострілів у західних областях сколихнув багатьох переселенців. Чоловік Ольги дуже сильно просив жінку виїхати за кордон. Тим паче, туди їхала подруга Ольги зі своїми дітьми.

Вона погодилась.

Жінки об’єдналися у Львові і разом рушили у Польщу. Туди наразі їздять автобуси безкоштовно. Кордон переходили пішки. Там же усіх зустрічають волонтери, які допомагають з розселенням та дорогою далі. Ольга з подругою та дітьми поїхала до Перемишля. 

Там їх облаштували у невеличкому таборі для біженців з України. Дітей розважали і годували швидкою їжею. Давали багато солодкого. Транспорт до Німеччини мав виїхати вночі, але весь час плани змінювалися. Врешті решт жінки з дітьми сіли в автобус. З ними їхала одна волонтерка-перекладачка.

Те, що відбувалося в автобусі, не сподобалося Ользі одразу. Спочатку транспорт мав їхати у Франкфурт, але вже дорогою виявилося, що їде він у зовсім інше місце.

Там почали говорити про те, що переселенцям доведеться віддати на кілька днів свої документи, щоб їх оформили. Ольга з подругою, пам’ятаючи про численні попередження, категорично відмовилися це робити. Варто зауважити, що багато людей в автобусі (самих українців) були дуже не задоволені тим, що жінки відмовлялися віддавати документи. 

Врешті у Німеччні автобус приїхав до табору біженців “Nostorf-Horst”. Волонтерка-перекладачка, яка їхала з усіма, повідомила, що у цьому таборі вони будуть і працювати, і жити, і навчатимуть дітей. Між іншим, у Німеччині всім дітям, які приїхали з України, обов’язково відвідувати місцеві школи.

Щоб з’ясувати ситуацію, подруга Ольги набрала українське консульство у Німеччині, але і там їм не дали точну відповідь. Сказали діяти на свій розсуд - віддавати чи ні документи іншим людям.

Допомогло те, що жінки їхали до рідних. Ті категорично заборонили віддавати паспорти і сказали тікати звідти якомога швидше. До Олі з подругою долучилися ще декілька жінок, і вони вийшли з автобуса. Інші спокійно залишилися там.

Розмовляючи англійською, переселенкам вдалося знайти зупинки, які їм були необхідні для того, щоб добратися до Аугсбурга - місця, де їх зустріли б родичі. Вони їхали автобусом і залізницею. Гроші за дорогу не платили. З українським паспортом це можна робити безкоштовно.

Додають жінки і про те, що усім, хто бажає виїхати за кордон, треба бути максимально уважними, обов’язково фотографувати номери автобусів, якими їх везуть, та волонтерів, які з ними працюють. Рідних треба тримати у курсі своїх переміщень.

Після усіх цих пригод жінки вдало добралися до рідних і наразі у безпеці. Усім, хто прибув до Німеччини і не має третьої вакцини, обов’язково здавати тест на коронавірус. А дітей треба буде віддати до школи.

Жінки дуже вірять у те, що скоро зможуть повернутися додому. Оцінити красу Німеччини наразі важко - у голові досі думки про Україну, а в телефоні встановлені додатки, які досі показують повітряні тривоги у Слов’янську.

Олена. Польща

З початку вторгнення росії в Україну в Польщу виїхали близько мільйона наших громадян. До цієї країни також відправились і мешканці Слов’янська. Так, одна з мешканок міста Олена поділилась з нами, як їй вдалось евакуюватись у сусідню країну. 

Виїжджала Олена залізницею з Краматорська до Львова. Розповідає, що до вагонів пускали жінок із дітьми, людей похилого віку. Чоловікам вхід до потягу був заборонений. 

Їхати довелось більше доби, у вагоні було дуже багато людей, 10-12 в купе. Ще більше підсіло у Харкові. На зупинках роздавали гуманітарку, годували дітей. По прибуттю до Львова люди теж мали змогу отримати допомогу. Зі Львова до польського кордону їхали електричкою. Там на пропускному пункті зустріли дуже привітно. Усі процедури проходження кордону зайняли близько півгодини.

Була можливість поїсти, отримати гуманітарну допомогу. Вже з прикордонного пункту відправлявся ще один безкоштовний потяг до міста, куди Олена і направлялась. Там її зустріли товариші, які працюють у Польщі, дали притулок. Далі Олена планує влаштуватись на роботу. 

Марина. Чернівці

Ще одна родина зі Слов’янська виїхала до міста Чернівці. Як нам розповіла мешканка міста Марина, виїжджали зі Слов’янська власним транспортом. Дорога зайняла два дні, зупинялись на ночівлю за Дніпром. Весь наступний день провели в дорозі.

У Чернівцях зупинились на деякий час у прихистку для переселенців. В одній кімнаті були розкладені матраци на 15 людей. Була кухня, на якій волонтери готували переселенцям їжу. Був туалет та раковина з гарячою водою. Душу не було.

У місті дуже багато людей з Києва та Харкова, неймовірно складно знайти житло. Ціни на оренду захмарні. Ледве вдалося знайти квартиру для заселення. Попередні постояльці поїхали до Польщі. Пощастило, що добрі люди зконтактували з ріелторами. Ціна на житло обійшлась 250$ на місяць плюс комісія ріелтору у розмірі оренди. 

У місті є багато волонтерів, видають гуманітарну допомогу. Можна отримати їжу, одяг, побутові речі. До пунктів видачі гуманітарки великі черги. 

Пощастило, що Марина має дистанційну роботу і може продовжувати свою діяльність і за межами рідного міста. 

Життя у Чернівцях здається якимось зовсім іншим світом. Багато людей, дітей, працюючі магазини, салони краси і, навіть, спортивні зали. Сирени лунають час від часу і Марині вже довелося побачити місцеве укриття. Сподіваємося, воно не знадобиться жінці більше.

Поліна. Польща

Історію Поліни розповімо від першого обличчя:

Вирішили виїхати шостого березня. Після декількох повітряних тривог, бігатні у підвал та оцінки досвіду Ізюму та Сєвєродонецька, було прийнято рішення виїхати. Було розуміння, що з маленькими дітьми багато користі країні буде важко принести. Також був страх психологічної травми дітей. Я прийняла рішення вивезти дітей закордон. Без кінцевого пункту призначення, куди очі дивляться.

Виїжджали потягом до Львова зі Слов‘янська. Взяли невеликий рюкзак, який набили лише їжею та водою. Також сумку з документами та ліками. Речей вирішила не брати, бо потрібні були вільні руки, для того, щоб тримати дітей і не загубити їх.

У Львові прийняли дуже тепло. В місцях прийму біженців зарєєстрували, накормили, дали пару годин відпочити. Потім до нас підійшов волонтер і запропонував визначитись, яким чином будемо перетинати кордон та добиратись до нього. Зважаючи на великі черги (8 годин) на прямий потяг до Пшемисля, було прийнято рішення їхати до кордону автобусом та перетинати кордон пішки.

Несподіванно до мене підійшла людина - наш янгол-охоронець на ім‘я Володимир, який запропонував час очікування автобуса провести в одній з його квартир, що пустувала на той момент. З радістю прийняли допомогу, бо до Львова добирались дуже важко, більше 38 годин.

Через два дні відправились на кордон, перетнули з Божою допомогою за 30 хвилин. У Польші одразу нас зустріли волонтери та відправили на автобусі до Перемишля. У Перемишлі сіли на потяг до Кракова. Через три години прибули.

Там звернулись у центр розміщення переміщених осіб, де нам запронували житло на найближчий час. Відправились у курортне місто Криниця-Здруй. Тут нас поселила родина власників готелю у особистий номер, забезпечили харчуванням, одягом та інформаційною допомогою щодо подальших дій (оформлення pesel, пошук школи, садочка та роботи), неймовірною чуйністю та турботою.

Щодо реакції дітей - це мій особистий біль. Дітей розлучили з домом, улюбленими речами, іграшками, домашніми улюбленцями, друзями та звичним життям. Але найболючіше - це розлука з батьком. Це величезний стрес, який важко корегувати навіть найпозитивнішими емоціями.

Роботу матері з двома дітьми та без знання мови знайти важко, але пройшов лише тиждень, тож я не втрачаю надії. Щодо повернення додому - питання, на яке поки що, нажаль, ніхто не знає відповіді. Ми віримо в свою країну, в ЗСУ і сподіваємось на перемогу. Перемога та повернення додому - найзаповітніші наші мрії на сьогодняшній день. Ми щиро вдячні полякам, вони приймають нас як рідних, намагаючись оточити нас турботою та теплом. Це наші справжні браття.

За всю дорогу Поліна не витратила ні гривні. 

Кожна з наших героїнь вірить у те, що зможе повернутися додому. Кожну з них торкають питання дітей про те, "чи не помре тато", або про те, "чому почалася війна". Кожна з них тікала у невідомість для того, щоб зберегти майбутнє.

Віримо у те, що зовсім скоро вони зможуть повернутися додому. Віримо у наші збройні сили України та наш народ.