13:17, 23 вересня 2022 р.

Без зв’язку і тепла, але з надією, - яким побачили життя деокупованих міст України

Українське військо потроху звільняє наші території від російських окупантів. На жаль, разом із радістю визволення ми бачимо жахливі кадри реалій російських тортур. Майже у кожному окупованому місті після звільнення знаходять місця масових поховань місцевих жителів.

Деякі люди опинилися в окупації ще з самого початку повномасштабного вторгнення. Вони залишились без можливості евакуюватися, але при цьому, не мали нормальних умов для життя.

Як розповідають військові, які потрапляють в деокуповані міста, дуже часто люди голодні, не мають жодних ліків, звичайно, що зв’язку у людей також немає. У кожному з населених пунктів є історії, як російські військові селилися у чужі будинки, або змушували мешканців їм готувати, допомагати. Усіх, хто хоча б якось був незадоволений їх приходом, або відкрито проявляв проукраїнську позицію, у кращому випадку притісняли і погрожували. Багато де вже встигли повводити рублі.

Так, наприклад, у селах на Харківщині залишилися магазин і аптека, а ось продавців не було. Люди попросили у військових дозволу, щоб зайти в магазин і взяти хоча б трошки їжі. Їм це дозволили. Попри очікування мародерства, люди дійсно заходили в магазин і брали зовсім трохи їжі. Із закинутої аптеки військові роздали селянам усі необхідні їм ліки абсолютно безкоштовно.

Розглянемо трішки детальніше історії деокупованих міст

Ізюм

Про те, яким побачили Ізюм українські захисники і журналісти, написала журналістка з “Новинарні” Мирослава Ільто.

“Від Харкова до звільненого Ізюма дві години їзди розбитими дорогами повз поля з незібраною пшеницею. Обабіч траси – спалена російська бронетехніка і трупи російських солдатів, які ще також не встигли прибрати.

Тягачі із завантаженими ворожими зламками проїжджають повз. Танки, в цілком справному стані, витягають кранами, щоб вони ще послужили ЗСУ. На покинутих російських блокпостах валяються бляшанки й розірвані пакети від сухпаїв.

Рух на Ізюм неквапливий, адже дорога розбита артилерією, а деякі снаряди ще й нерозірвані. Об’їзд вирв і залізяччя потребує пильності.

На під’їзді до міста нагнітають емоції величезні гарбузи на городі біля хати без даху: врожай зібрати вже нікому.

На вигорілій автозаправці стоїть розбита бронемашина із Z-маркуванням. У кабіні мирно спить кицька.

На в’їзді в деокуповане місто лежать нездетоновані вогнеметні заряди російської ТОС “Солнцепек” поряд з автівкою, яка вщент згоріла. Поблизу ще один танк із “путінського ленд-лізу”.

Щоб потрапити на правий берег річки Сіверський Донець, у південну частину Ізюма, потрібно дочекатися черги на понтонний міст, адже інші мости в місті зруйновані.

Гора Кременець – найвища точка цього району з крейдяними відкладами, телевежею та монументом на честь загиблих у Другій світовій війні. На Кременці – постійне скупчення людей: це єдине місце в Ізюмі, де ловить мобільний зв’язок. На цьому місці люди платили життям за телефонний дзвінок з окупації. На пагорбі знайшли кілька десятків трупів”.

Мешканці Харкова розповідають, що усіх, хто мав хоч якісь зв’язки з військовими, або українською владою, насильно вивозили, саджали до ям, катували. Комусь щастило і їх випускали назад додому. Але багатьох забирали від рідних без можливості дізнатися, що з ними врешті решт сталося.

В Ізюмських лісах після звільнення міста було ексгумовано понад 400 тіл закатованих людей. Серед них і цивільні, і військові.

Читайте: У звільненому Ізюмі знайшли поховання військових із зв'язаними руками

Були люди, яких не били і не катували росіяни, але чуючи постійний гул ракет і обстрілів, думали що в якийсь момент їх серце не витримає.

“Ізюмчани розповідають: інший чоловік, серце якого отак не витримало, 13 днів лежав на сходах на першому поверсі дев’ятиповерхівки, аж поки дружина не змогла закопати його у дворі. Настільки сильними були обстріли.”

Саме місто розбите. Немає ні газу, ні електроенергії, місцями навіть води поруч не було. Люди могли тижнями сидіти у підвалі не виходячи. Дехто місяцями не бачив навіть хліба.

“На вулицях Ізюма зараз багато людей, як для розбитого міста із непрацюючими аптеками, розбитими чи закритими магазинами і продовольчим ринком, випаленим авіацією. У місті й надалі немає електропостачання. Мобільний зв’язок досі можна зловити лише на горі. Або попросити в українських військових доступ до Starlink.

Система центрального опалення в Ізюмі також зруйнована. Майже всі котельні розбомблені.

У приватному секторі є такі будинки, що їх розривами просто увігнало в землю: від одного “приходу” шість будинків знесло одразу. У багатьох будівлях, яким “пощастило”, немає вікон, а в деяких ще й дах продірявлений.

За інформацією від депутата Ізюмської ради Максима Стрельникова, окупанти вбили в місті понад тисячу мирних жителів. На одному з міських кладовищ у лісі нарахували близько п’ятисот нових могил із хрестами, на яких вказані або імена, або часто лише порядкові номери загиблих”.

Новинарня

Балаклія

Єдиний спосіб зараз добратися до звільненої Балаклії - електричкою з Харкова. Щоденно, вранці та увечері, електричка їздить за цим маршрутом. У місті досі небезпечно, тому туди рідко пускають журналістів.

Ситуація тут кардинально відрізняється від Ізюма. Місто майже не постраждало, руйнувань мало. На вулицях люди майже не ходять, а ось військових - багато.

“З розповідей місцевих мешканців стало відомо, що у Балаклії залишилось чимало російських армійців, які не встигли втекти під час контрнаступу ЗСУ. Тепер окупанти ховаються у порожніх будинках”, - пише кореспондент “Букв”

Зв’язок у Балаклії дуже поганий. Люди стоять у черзі за SIM-картами. У центр міста привозять гуманітарну допомогу. Вже повідкривалися магазини і аптеки, але покупців наразі немає. Людям просто немає за що купляти те, що їм необхідно.

Електроенергії в Балаклії зараз немає, але запрацювала Нова Пошта.

Одразу після звільнення міста стало відомо, що не всі російські військові встигли вийти, тому у Балаклії військові проводили зачистки.

Куп’янськ

Ситуація у Куп’янську частково схожа на Ізюмську. Багато руйнувань, відсутність продуктів та медикаментів. Зв’язку там досі немає.

У місті під час окупації частково працювали магазини, там розраховувалися вже російськими рублями. Майже усі, хто продовжував роботу з окупантами, після деокупації міста Збройними Силами України, виїхали.

Після звільнення міста у місцевих з’явилася можливість евакуації, але частина людей все ще відмовляється виїжджати. У Куп’янську залишаються не лише літні люди, але й немало дітей.

Волонтери розповіли про те, що у місті велика проблема з питною водою. Усіх, хто туди їде, просять брати її з собою. Місцевим, які відмовляються виїжджати, залишають гуманітарну допомогу.

Це лише частина того, про що відомо людям. Пізніше ми дізнаємося ще більше про жахи людей, які були змушені залишитися в окупації. Як показує час, нічого хорошого “русскій мір” після себе не залишає.