"Він знайшов іграшку чоловічка в військовій формі і казав, що то тато". Життя та мрії діток захисників

Сьогодні відзначають День захисту дітей, свято, яке нагадує нам про важливість безпеки, добробуту і майбутнього кожної малечі. 

Але в Україні зараз безліч дітей, які вже змушені дорослішати серед цієї війни.

А ще, є сини і доньки військових. Для них ця війна є ще більш особистою, адже через неї вони більшість часу мають проводити зі своїми татом чи мамою по телефону, а не поруч. Вони рідко зустрічаються, але кожна проведена разом хвилина - найцінніше, що вони мають.

Ми поспілкувалися з декількома сім’ями і запитали, як живуть діти військових і як вони спілкуються з рідними, які на війні.

Римма та син Артурчик (2 роки)

Рима з чоловіком мріяли про дитину.

“Ми жили класне життя, шалено кохали та вирішили, що готові. Через те, що ми готувались заздалегідь і хотіли дитину, то звісно він дуже зрадів. Коли я зробила тест, я просто не змогла втриматись, щоб не розповісти одразу, а він вже все зрозумів по тремтінню в голосі. Ми довго стояли й обіймались в коридорі. Це було після нашої річниці стосунків - 10 років”, - згадує Римма.

Чоловік Римми взагалі не мав жодного відношення до військової справи. Коли народився син, він намагався приділяти сім’ї достатньо уваги, наскільки це дозволяла робота : ввечері та на вихідних. 

“Я ще завжди шуткувала, що неділя - це «батін день»…. в мене є купа фотографій як син спав в цей день на татові, або чоловік міг відпустити мене на жіночі процедури, чи просто десь виїжджали гуляти всі разом сім’єю. Зараз це наче минуле життя”.

24 лютого сину Римми виповнилось рівно 7 місяців. У перші ж дні великої війни її чоловік пішов добровольцем.

Від невідомості і нерозуміння того, як їй залишатися самій з маленькою дитиною, Римма була в ступорі. Три місяці вона прожила з батьками, які допомагали їй в усьому. Потім жінка повернулась додому і почала адаптуватись.

З чоловіком вони бачились по пару годин. Ціла доба разом у них сталася аж восени. Першу відпустку він отримав майже через рік служби - в лютому 2023 року.

З початком війни і тим, що чоловік пішов в армію, Римма дуже сильно відчула відповідальність за дитину. По факту, вся відповідальність лягла саме на її плечі. Через відсутність тата поруч, саме мама відповідальна за безпеку, здоров’я, виховання сина. Римма самостійно має вирішувати, що дитина буде їсти, дивитись, як проводитиме свій час. 

“Я облаштовую його життя і купу рішень, які доводиться приймати тепер самостійно. Наче таке собі «дорослішання», коли ти розумієш що ось в тебе є маленька людина, яка залежить повністю від тебе і твого стану, а тобі б самій це все якось вивезти. І ця тривожність… Мами і так постійно в стані тривоги за дітей, а тут ще ці думки: як, де чоловік? А раптом щось станеться?

В якийсь момент я почала розуміти, що це сильно відображається на синові, та в нього теж почала розвиватись тривожність і боязкість до всього. Тепер саме мені потрібно бути надійним тилом і підтримкою для нашої сім’ї”.

Самотність у цьому досвіді батьківства - саме це Римма називає найважчим. Дуже часто уявлення сім’ї не співпадають з реальністю, але навряд чи хтось з нас планував, що виховуватиме дітей під час війни. 

“У стані розпачу я завжди думаю, що я не так собі це уявляла, не так хотіла, не так ми планували. Ще відсутність тої самої підтримки та присутності: чашки гарячого чаю, який чекає вже на кухні, теплих обіймів після важкого дня, «давай я пограю з ним, іди поїж».  Особливо коли дитина хворіє, і банально немає кому вийти в аптеку, потримати його на руках замість тебе, набрати ліки чи просто заспокоїти, коли вже мама без сил. Тобто відсутність коханої людини, яка була готова з тобою це все розділити, підтримувати й допомагати… ну і милуватись кожного дня, як швидко зростає син і який він гарний, сміятись разом з його нових слів і витівок”, - ділиться Римма.

Артур обожнює проводити час з татом. Римма каже, що здебільшого хлопці бісяться і дуркують. Чоловік підкидає його як "літачок", лоскоче, скручує і заціловує, катає на собі, крутить, а син гучно сміється. Те саме, що мають на увазі, коли говорять, що “тато вам не мама”. 

“Ще син завжди демонструє всі свої нові навички татові. Танці, нові іграшки, книжки… І чоловік сидить читає чи грає з ним досхочу. Якщо гуляють, то за руку по вулиці, або обов’язково в тата на руках чи на плечах. Більше все ж таки проводимо час вдома, видно як чоловік хоче «набутися», а в людних місцях ніяковіє, каже, що це «інший світ де не відчувається війна».

Артурчик ще зовсім маленький, але знає, що тато військовий. І каже це, якщо запитати «а хто тато». На вулиці побачивши військового в формі він може сказати: «дядя військовий, як тато». 

Як і більшість сімей військовослужбовців, Римма спілкується з чоловіком телефоном та через месенджери. По відео говорять не так часто, бо чоловік часто зайнятий, а Артур ще маленький і доволі швидко відволікається від телефону. Але Римма постійно скидає чоловіку відео, фото, і навіть аудіо, як син щось розповідає кожного дня. Вона розповідає, як пройшов їхній день, говорять за успіхи сина, чого він навчився, або які труднощі були. Звичайно, син завжди піднімає настрій військовослужбовцю.

Натомість Артуру мама часто показує відео і фото з татом, де вони разом. Вони згадують, як проводили час.

“Або ще він любить дивитись відео, де «тато катається на багі», - з посмішкою додає Римма. 

Чоловік часто пише, що йому стає сумно і шкода, що він пропускає всі ці класні моменти: перші кроки, перші слова, розмови, як син стає усвідомленіше з кожним днем і більше вже ніколи не буде таким маленьким. 

“Але ми завжди кажемо один одному, що все саме класне в нас ще попереду. А взагалі дуже скучає і хоче до нас, і знає, що він нам дуже потрібен вдома. Завжди каже, що мені складніше ніж йому, що він не уявляє як я справлюсь і що я найкраща мама яку він знає”, - з теплом ділиться Римма.

“Артурчик розповідає, що тато - найкращий. Якщо хтось дзвонить в домофон, він завжди думає, що то тато. А якщо так і є, то він підбігає до дверей і кричить у весь голос: «таттоооо, татооооо». Чутно на весь під’їзд. І так буде кричати, допоки тато буде підійматися, не зайде у квартиру і не підхопить його на руки. 

Каже, що любить тата, згадує якісь тільки їх моменти: як тато привозив йому смаколики, як підкидав його високо, або казав на нього, що він хитрий. Одного разу він знайшов іграшку чоловічка в військовій формі і казав, що то тато. Тільки з ним хотів спати. Або якимось предметам дає ролі, каже: «це сім’я: мама, тато, Артурчик - разом». Віримо, що скоро його слова здійсняться”.

Віра і донька Саша (1 рік)

Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Віра була вагітна. Її чоловік вже давно є військовим. Але ніхто не очікував того, що розвернеться така велика війна.

У перші ж дні війни чоловік пішов на роботу. Віра залишилась з мамою та бабусею. Місто, у якому вони жили, знаходилось під постійним обстрілом. Для Віри облаштували “сховище” у ванній кімнаті. Туди притягнули матрац і подушки. Під час обстрілів жінка з кішкою лежали там. 

“Цей період з лютого до травня, я щось майже нічого не пам’ятаю. Все якось пролітало”.

Віра не хотіла виїжджати з рідного міста. Але через нічні бомбардування жінка просто стала боятися лягати спати.Темінь асоціювалася з вибухами і страхом. У останні тижні вагітності жінці було важко спати. Вони не вимикали електроенергію у ванній, щоб у квартирі було хоча б якесь джерело світла. Віра постійно сиділа в новинах. Допомогло те, що поруч з нею були рідні. Допоки чоловік був на війні, про неї піклувалася родина.

Коли почалися пологи, Віру забрала швидка допомога. Тоді, за правилами, в машині мав їхати тільки один пасажир, тому маму разом із жінкою не пустили. На таксі вона також не могла добратися, бо тоді вже почалася комендантська година. 

Віра народжувала сама. На щастя, все пройшло добре. Проте у пологовому тоді було одне правило - одразу після народження дитинки, всі мали спускатись у бомбосховище.Там вони провели три дні. Віру те не бентежило, адже у неї на руках було найдорожче для неї - маленька донечка. Морально вона почувалась у безпеці.

На пологи чоловік не встиг приїхати, але його відпустили на виписку. Після народження дитинки тато зміг побути поруч ще декілька днів. Також він приїхав на пів дня, коли дитині виповнився один місяць.

Влітку почалися особливо важкі бомбардування. Кожна повітряна тривога приносила за собою вибухи. 

Одночасно з народженням крихітки у Віри загострилась потреба безпеки. Саме тоді вони наважились виїхати в іншу країну.

Сестра, яка живе там вже довго, постійно кликала Віру виїхати до неї. Тільки після народження немовляти Віра на це наважилась. Перша подорож маленької Саші сталася з нею у 1,5 місяці. 

Дорога була довга і важка. Виїжджати Вірі допомогла мама. Адже сама з сумками і маленькою дитиною вона б не впоралась.

“Я боялася, що ми поїдемо і я більше сюди не повернусь. Це був мій головний страх. Ну як я поїду? Чоловік там залишається, я - тут. Але чоловік дуже наполягав, щоб ми виїхали. Йому так спокійніше. Ми пересікаємо кордон України - йому спокійно”.

Чоловіка Віри відпустили також провести сім’ю. Це був третій раз, коли він побачив новонароджену доньку.

Чоловік оберігає сім’ю від нервів. Він не розповідає про свої хвилювання чи проблеми. Ба більше, він навіть не розповів про поранення. Просто не хотів, щоб дружина за нього хвилювалася. 

“У нього завжди все гарно. Він постійно накормлений, у нього багато ліків є, у нього все є. У нього там ледь не свій шеф-кухар. І хачапурі вони роблять, і харчо готують. Хочеться сподіватись, що по більшій частині це правда”, - весело розповідає Віра.

Після того, як вони поїхали з країни, спілкування було тільки по телефону. Наступна їх зустріч сталася, коли доні виповнився рік. Перший день народження малечі Віра вирішила відсвяткувати вдома, у рідній країні. 

Коли вони приїхали, звичайно, маленька Саша нікого не впізнавала. Для неї це був стрес. 

“Вона боялась, на ручки ні до кого не йшла. І ось нам вже виїжджати, а вона тільки почала звикати. На ручки до тата йшла”, - ділиться Віра.

Коли дівчинка звикла, то вже проводила час із рідними. Навіть могла сама залишатись в кімнаті з бабусею, або татом. До того ця крихітка була лише маминою доцею.

Попри те, що Сашуня ще маленька, татко завжди говорить з нею по телефону, звертається до неї, просить подивитися, помахати або щось сказати. 

“Він дуже її любить, дуже за нами сумує, хоче, щоб ми були усі разом і чим скоріше, тим краще. Звісно, що невідомо, коли це буде, але я сподіваюсь, що скоро і ми скоро повернемося додому”, - додає Віра.

Олена і син Михайло (12 років)

Михайло - 12 річний підліток, який разом із мамою Оленою через війну евакуювався до Німеччини. Його тато був військовим ще до повномасштабної війни. Вони звикли, що він мав відрядження, знали про специфіку його роботи. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олена з сином одразу вирішили виїжджати на захід України. На диво, хлопець був доволі стриманим і впевненим, він сам заспокоював і підтримував маму.

“Чоловік одразу о 6 ранку пішов на роботу. Я розбудила сина, пояснила, що почалася велика війна, треба йти зі мною на роботу, а потім, здається, ми будемо виїжджати. Він все зрозумів і нічого не питав”, - згадує Олена.

Перші тижні війни чоловік Олени жив на роботі. Зранку він писав повідомлення про те, що все добре, а ввечері, якщо виходило, вони говорили по відеозв’язку. Так відбувалося майже кожен день. Так триває і зараз.

Хлопець дуже серйозно поставився до ситуації, яка склалася в Україні. 

6 вересня Олена з сином виїжджали із України до Німеччини. Тоді сім’ї вдалося побачитись. Чоловік приїхав, щоб провести рідних. 

“Міша в цьому плані дуже спокійний. Він каже: “я за ним дуже сумую”, але хвилювання у нього немає. Або якщо є, то він його не показує”.

Михайло скучає за домом, за школою, за друзями, навіть за маршрутками, де всі скандалять, - розповідає Олена.

Попри це, він добре адаптувався до Німеччини. Це пов’язано із тим, що у більшості їх оточують співвітчизники - такі самі українці, які змушені були евакуюватися до іншої країни. Мишко ходить в німецьку школу, вчить мову. Ба більше, адаптувався навіть краще, ніж сама Олена. Він швидко знаходить спільну мову з місцевими.

Той факт, що чоловік був військовим і раніше, зіграли свою роль. Сім’я звикла до специфіки його роботи. У нього часто були відрядження, а сім’я знала, що ризиків у їхнього тата завжди більше, ніж у інших.

Попри це, вони ніколи не розлучалися так на довго.

Але хлопці підтримують міцний зв’язок. Чоловік Олени завжди бере слухавку, якщо телефонує син. Той із задоволенням обговорює з татом якісь їхні окремі питання, він просить порад, а чоловік радо допомагає. 

Військовий завжди цікавиться життям сім’ї, просить надсилати фото і відео, цікавиться навчанням сина.

“Він завжди каже, щоб ми не сиділи вдома за зачиненими дверима і хвилювалися, навпаки. Папа нам каже, щоб ми жили повним життям і поки у нас є така можливість, показати сину усе цікаве, що тут є”.

Життя дітей військовослужбовців насправді відрізняється. Вони вже з дитинства розуміють, яку особливу роль грають їхні батькі у цьому житті. І попри нечасті зустрічі з татом або мамою, вони отримують усю люов і турботу. 

І зараз усі мрії про те, щоб війна закінчилася нашою перемогою, а діти наршеті дочекалися своїх батьків і просто жили щасливе життя.