Сайт міста Слов’янська 6262 продовжує збирати історії наших загиблих земляків, які поклали своє життя, захищаючи Україну. На цей раз ми пройдемося слідами загиблого Мирослава Смульченко.
Про життя чоловіка, його вподобання, його боротьбу розказала дружина Мирослава - Юлія.
Познайомилась молода пара ще навчаючись університеті. Юля була на перших курсах, Мирослав - на останніх. Хоча пара і була однолітками.
Спочатку просто спілкувались, товаришували, переписувались у соцмережі. Але на День народження, коли Юля відзначала свої 20 років, Мирослав приїхав до неї з величезним ведмедем і букетом червоних троянд.
“Боже, такий великий, гарний, він тоді спортом займався. Та він і так сам по собі не хилий - метр вісімдесят вісім”, - з посмішкою розказує Юлія про перші враження від чоловіка.
Тоді дівчина навіть прогулювала пари в університеті заради зустрічей з коханим. Вона навчалася у Краматорську і він приїжджав до неї. Вони зустрічалися на вокзалі і ходили гуляти - в кінотеатр, кафе, або просто по вулиці, тримаючись за руки. Ця любов до прогулянок збереглася у пари на все їхнє сімейне життя. Навіть вже після народження донечки вони всі разом виходили гуляти вже по Слов’янську. Юлія з особливим теплом згадує ці прогулянки.
“Коли дочка була в садочку, а у нас у двох співпадав вихідний, то ми з ним вдвох ходили. Просто під ручку, або не під ручку, але ходили на прогулянки, насолоджуючись тим, що ми разом, поруч. Просто це рідко було. Ми весь час були завантажені. Але коли випадала нагода, то проводили час разом”.
У 2014 році вони виїхали до родичів. Пара продовжувала працювати, спілкуватись, а у 2015 повернулись у Слов’янськ і почали жити разом. Спочатку вони жили у батьків Мирослава. Тоді у них і народилася доня - Злата. Дівчинка росла татовою донею.
“Він її безумно любив. Він готовий був порвати будь-кого, хто на неї гляне косо, або зробить щось не те. Як коршун над нею. Балував, звичайно”.
***
Мирослав не служив в армії. У нього був “білий квиток” через проблеми із зором. Він носив окуляри. Зір падав кожен раз все більше і більше. У 2018 році Мирослав вперше задумався про те, щоб піти в армію. Але тоді медкомісія його не пропустила через той саме зір.
Пізніше з’ясувалося, що треба робити операцію на очі. Сім’я продала автівку, щоб оплатити її. Вперше у пам’яті Юлії чоловік був без окулярів.
Мирослав працював на Укрзалізниці. Графік роботи був зручним. Можна було і з дитиною посидіти, і з дружиною провести час. Здавалося, життя налагоджується. Але почалась велика війна.
З 24 лютого Мирослава наче підмінили. Він постійно був у своїх думках.
“Він наче фізично тут, але головою, думками десь взагалі в іншому місці. Всі чотири дні він був в телефоні, в новинах. А потім, 28 лютого він мені каже: Я йду у військкомат добровольцем”.
Усі були в шоці і паніці. Враховуючи те, що чоловік ніколи не служив, що його навіть медкомісія не пропустила до служби. Його відмовляли усі - сім’я, друзі. Але характер у чоловіка завжди був таким - якщо щось вирішив, то ніхто не вплине на його рішення.
Він пішов у військкомат і його взяли. Тоді чоловік повернувся додому і повідомив про це рідним. З 28 лютого до 2 березня Мирослав приходив ночувати додому. 2 березня Юлія востаннє бачила чоловіка наживо.
Якийсь час вони стелефоновувались, зв’язувались по відео.
Потім він повернувся у частину у Слов’янську. Спочатку чоловік перебував у складі ТРО, а з часом підписав контракт зі Збройними Силами України.
На той момент його дружина та донька вже були у Кіровоградській області. Вони виїхали зі Слов’янська, щоб не наражати дитину на небезпеку, адже по місту почали прилітати ракети та снаряди.
“Його тягнуло на війну. Я не знаю, що його туди тягнуло. Не можу зрозуміти. Як дізналась, що він підписав контракт, у мене все рухнуло. Земля пішла з-під ніг. Останній раз я його бачила по відеозв’язку 23 чи 24 серпня. Його тоді на один день відпустили додому у Слов’янську”.
18 вересня 2022 року Мирослав написав дружині Юлії, що вони йдуть у наступ. Це було його останнє повідомлення до неї. На той момент вони з іншими військовими вже були під Лиманом.
Після того Мирослав більше не виходив на зв’язок.
***
Юлія відганяла від себе погані думки. Можливо, там просто немає зв’язку? Вже ж бувало таке, що чоловік просто не мав змоги набрати. Правда, раніше це тривало не довше трьох днів.
Одна ситуація змусила жінку насторожитися.
“Був такий момент - у мене тут стоїть наша фотографія з весілля. І в один момент це фото ні з того, ні з чого почало падати. Я ставлю фото назад, а воно знову падає. Падає і все. Я до забобонів не дуже ставлюсь, але в той момент насторожилась”.
2 жовтня Юлія подала заяву в поліцію про пропажу людини. Вона просто не знала, що ще може зробити. Пізніше її набрала свекруха і сказала: “Мірка помер”.
Батьки були на впізнанні у Дніпровському морзі.
“Говорять, що там нічого живого немає. Коли він загинув, там було тіло посічене повністю. Тобто там не було ні обличчя, ноги були як сито. Тихий жах. Його впізнали по руці. За місяць чи два до початку війни він зробив собі татуювання - янгол, який вбиває демона на правиці. Саме по цьому татуюванню його і впізнали”.
Мирослав загинув 23 вересня. Він і ще троє людей. Побратими чоловіка розказали, що він вийшов підбити танк. Він попав, але з-за того танку виїхав ще один. Мирослав не встиг перезарядити свою зброю. Другий танк виявився швидше. Мирослав та ще один хлопець загинули на місці. Росіяни тоді наступали. Тіла хлопців пролежали у лісі декілька днів.
“І вони говорять, ми не могли до нього просто підступитись. Ми не могли його забрати, бо наступ такий, що там пекло просто. І коли його грузом 200 взяли, там просто був жах. Його хлопці також не одразу впізнали”.
Звичайно, першою реакцією дружини були сльози. Юлія до останнього не могла повірити у те, що це правда. Поруч була доня. Правда, вона не розуміла, чому мама у сльозах.
5 жовтня 2022 року до Юлії зателефонували з військкомату і підтвердили загибель чоловіка.
За день до похорон Юлія з мамою приїхали у Слов’янськ. На вокзалі їх зустріли батьки Мирослава. У їхню спільну квартиру вона так і не змогла зайти. Все навколо нагадує, болить по ньому.
Похорон чоловіка Юлія пам’ятає фрагментами.
“Я пам’ятаю, що падала на труну. Це я точно пам’ятаю. Це так страшно. Пам’ятаю, що обіймала цю труну. Це прощання, батюшка, сусіди, прийшли його побратими. Далі взагалі не пам’ятаю. Пам’ятаю, як його хлопці несли цю труну. Це прощання, а потім труну поклали в могилу. Я пам’ятаю, що хотіла лягти поруч з ним. Щоб мене також закопали поруч. Це було так важко. Це була секунда слабкості, коли хотіла впасти туди, у цю могилу. Зупинили думки про доньку”.
***
Златка з самого народження була татовою донечкою. Коли Юлія повернулась назад до неї, та весь час питала її про те, коли повернеться тато. Вона його безмежно любила і чекала.
Папа не вернется
Почему?
Папа на небе, солнышко. На небе.
Юлія була у відчаї. Вона з болем згадує, як донька брала фотографію чоловіка і говорила, що хоче до тата, хоче туди, де він. Донька дуже горювала за татом, дуже плакала. Вона і досі час від часу бере фотографію Мирослава, обіймає її, ставить і біжить гратися. Час маленькій допоміг. Хоча їхній зв’язок і досі дуже сильний. Був і залишається.
Мирослав приходив до Юлії у снах. 40 днів він їй снився майже щоночі.
“Я думала, що з глузду зійду. Жах. Мені психіатр навіть психотропні препарати виписував. Завдяки цим лікам я і очухалась. Вийшла з гострого стану”.
Триматися і переживати це Юлії допомагали рідні: мама, сестра, племінники. А головне - донька Злата. Юлія не раз плакала у мами на плечі. Вона і сама залишилась вдовою у 21 рік, тому як ніхто розуміла доньку.
Донька пішла у садочок, заводила друзів, гралася з дітками. Юлія і сама розуміла, що має бути серед людей, але вийти на роботу не могла. Моральний стан був дуже важкий. Тому вона вирішила піти в автошколу, згодом почала малювати картини. Сама себе ж і виводила з важкого стану. А ще вона ніколи не приховувала емоції. Якщо хотілося плакати - плакала, не стримувалась.
Усі, хто знав Мирослава, говорять, що він був душе впертим, йшов напролом. Був дуже сміливим.
Його побратими говорили, що він часто робив, а потім думав, але сміливості у ньому не відняти - це точно.
А ще він був дуже добрим і спокійним, щоб вивести його, треба було сильно постаратися.
***
Насправді, час не лікує. Це підтверджують усі, хто втратив своїх рідних. Юлія говорить про Мирослава у теперішньому часі. Пройшов рік, як чоловік загинув, але вона досі не може говорити про нього в минулому. Для їхньої сім’ї разом із його загибеллю обірвався цілий всесвіт, всесвіт у вигляді чоловіка, тата, сина…
Прагнемо, щоб кожен український захисник, який поклав життя у цій війні, залишався у пам’яті наших нащадків.
Читайте:
Підписуйтеся на наші оновлення у Viber (новости Славянска)
Слідкуйте за нами в Instagram
Та телеграм: https://t.me/news6262
