Коли горю не дають права на існування: що таке безправне горе і як соціальне невизнання впливає на людину

Не кожна втрата отримує однакове суспільне визнання. Людина може переживати справжній біль і водночас чути, що її горе «недоречне», «надмірне» або «недостатньо серйозне». У психології цей феномен описують як безправне горе.

Саме його природу, прояви та вплив соціального невизнання досліджує психологиня Неля Тройчук у науковій роботі «Безправне горе як феномен сучасної психології: природа, типологія, прояви», яка стала основою цієї статті.

Що таке безправне горе

Безправне горе виникає тоді, коли проживання втрати не отримує достатнього соціального визнання. Людина горює, але не має звичних ресурсів підтримки: можливості відкрито говорити про втрату, отримувати співчуття, брати участь у ритуалах прощання або просто мати право на «час горювання».

«Безправність» не означає, що втрата несправжня чи недостатньо значуща. Йдеться про обмеження соціального права на скорботу.

Це може стосуватися непублічних стосунків, перинатальних і репродуктивних втрат, смертей за стигматизованих обставин, професійних втрат у людей допоміжних професій, а також вимушеної втрати домашніх улюбленців,  дому, безпеки, прав чи звичного способу життя.

Коли суспільство не визнає втрату

В основі безправного горя лежить дефіцит соціальної валідації. Оточення може прямо знецінювати втрату, відмовляти у співчутті або ставити під сумнів право людини так сильно переживати.

Але невизнання буває і менш очевидним: мовчання, уникання теми, мінімізація значущості події, очікування швидкого повернення до «нормального життя» або поради припинити горювати.

Так виникають своєрідні правила «дозволеного горя»: через що можна сумувати, як довго це прийнятно робити і наскільки відкрито можна демонструвати свої почуття.

У дослідженні Неля Тройчук також описує «культури заперечення горя» — середовища, у яких видимість втрати зменшується, час на скорботу обмежується, а підтримка замінюється вимогою швидше «повернутися до норми».

Емоційні прояви

Людина може переживати сум, тугу, внутрішню порожнечу, напругу та гнів. Водночас до болю від самої втрати додаються почуття, пов'язані з реакцією оточення.

Зокрема, це сором через знецінення переживання, злість через неможливість бути почутим та провина через думку, що людина нібито не має права так сильно горювати.

Фактично людина змушена одночасно проживати втрату і контролювати, приховувати або навіть виправдовувати власні емоції.

Когнітивні прояви

Соціальне невизнання може поступово переходити у внутрішній сумнів: «Чи маю я право так горювати?», «Можливо, я перебільшую?», «Чому я досі не можу це відпустити?».

Серед характерних проявів — самосумнів, внутрішня цензура, порівняння себе з «правильними» сценаріями горювання, очікування осуду та труднощі з осмисленням пережитого.

Людині може бути складно вписати втрату у власну життєву історію, особливо якщо соціальне середовище не дає можливості говорити про неї.

Поведінкові прояви

Щоб захиститися від нерозуміння або осуду, людина може уникати розмов про втрату та ситуацій, у яких доведеться пояснювати свої переживання.

Іншою стратегією стає посилене «функціонування»: більше роботи, зайнятості, контролю за власною поведінкою. Зовні людина може виглядати так, ніби повернулася до звичного життя, хоча всередині напруга зберігається.

Також можуть з'являтися приватні ритуали пам'яті та прощання, особливо якщо публічні ритуали недоступні або сама втрата не визнається оточенням.

Тілесні прояви

Тривала емоційна напруга може позначатися і на фізичному стані. У дослідженні серед можливих проявів названі порушення сну, втома, соматизована тривога, м'язова напруга та коливання апетиту.

Водночас авторка наголошує: це не діагностичні ознаки безправного горя, а неспецифічні прояви дистресу.

Ізоляція та селективне розкриття

Людина, яка вже стикалася зі знеціненням, може почати ретельно обирати, кому розповідати про свій досвід. Вона оцінює ризик осуду, контролює деталі та шукає «безпечних» співрозмовників.

У результаті коло людей, з якими можна говорити відверто, звужується. Мовчання іноді допомагає захиститися від повторного болю, але водночас може посилювати ізоляцію.

Саме тому соціально-комунікативний рівень є одним із ключових у безправному горі: людина постійно балансує між потребою бути почутою та страхом знецінення.

Як підтримувати людину

Насамперед важливо не визначати замість іншої людини, наскільки «серйозною» є її втрата. Значущість зв'язку не завжди можна оцінити його тривалістю, офіційним статусом або тим, наскільки зрозумілою ця ситуація є для оточення.

Не варто вимагати «відпустити», «триматися», швидше повернутися до звичного життя чи переконувати, що «могло бути гірше». Так само не потрібно змушувати людину говорити про втрату, якщо вона до цього не готова.

Натомість можна дати їй можливість самій визначати, коли, скільки і кому розповідати. А коли вона говорить — слухати без знецінення, осуду і без необхідності доводити, чому ця втрата для неї важлива.

Першим кроком до підтримки може бути не вимога «відпустити», а визнання: ця втрата для людини справді важлива.

Про авторку: Неля Тройчук — психологиня, дослідниця безправного горя, засновниця напрямку психологічної підтримки при втраті тварини. У науковій публікації вона зазначена як аспірантка кафедри теоретичної та консультативної психології Українського державного університету імені Михайла Драгоманова.

Якщо тема стосується вас особисто, на сайті «Безправне горе» доступний безкоштовний чек-лист самодопомоги при втраті.