«Я сумую за вулицями, якими гуляла»: історія Марії зі Слов’янська, яка виїхала до Харкова

Марія Письменна зі Слов’янська прожила у рідному місті все життя — там мешкали п’ять поколінь її родини. Після початку повномасштабної війни вона стала волонтеркою, їздила на евакуації та доставляла гуманітарну допомогу людям у прифронтових містах. У грудні 2025 року жінка вперше наважилася виїхати зі Слов’янська та переїхала до Харкова. Там вона знайшла роботу й продовжила допомагати вразливим людям, але досі сумує за рідними вулицями та сподівається повернутися додому. 

Марія Письменна до повномасштабного вторгнення працювала агентом з нерухомості. Після початку великої війни її життя змінилося: вона почала волонтерити, їздила на евакуацію людей, шукала благодійні фонди та громадські організації, аби забезпечити продуктами внутрішньо переміщених осіб, людей з інвалідністю та літніх.

Її першим волонтерським транспортом був старий «Жигуль». Саме на ньому Марія розвозила гуманітарну допомогу людям. Паралельно займалася евакуацією. Каже, що це було надзвичайно складно не лише через небезпеку, а й через необхідність переконувати людей залишити свої домівки.

«Було дуже складно людям пояснювати, що треба виїжджати», — розповідає героїня.

На той момент йшлося вже про Святогірськ. Лінія фронту підходила до міста на відстань двох кілометрів. Марія приїжджала туди, намагалася евакуювати людей, а водночас привозила гуманітарку.

«Поки я туди заїжджала, хоча б намагалася привезти гуманітарну допомогу, щоб людям було що їсти», — говорить вона.

Згодом волонтерство стало для Марії Письменної офіційною роботою. Її взяли до благодійного фонду, де вона вже займалася видачею гуманітарної допомоги по всій Донецькій області. Серед міст, куди жінка їздила працювати, були Покровськ, Селидове та Костянтинівка. Марія говорить про них як про міста, які зазнали масштабних руйнувань через російську агресію. Зараз ця робота також триває, однак уже в Харківській області.

«Ми настільки любимо це місто»

Слов’янськ для Марії — не просто місто, з якого вона виїхала. Тут прожило кілька поколінь її родини: мама, бабуся, прабабуся. За словами героїні, її родина настільки любила Слов’янськ, що ніколи не переїжджала з міста.

Однак у грудні 2025 року сім'я прийняла рішення виїжджати. Причиною стало наближення лінії фронту до Слов’янська.

Особливо гостро питання евакуації стосувалося сім’ї чоловіка Марії, які жили в Миколаївці. Їм уже потрібно було виїжджати, однак вони не хотіли залишати дім. Тоді Марія вирішила першою показати власним прикладом, що виїхати можливо.

«Мені довелося зробити цей крок і показати своїм прикладом і виїхати вперше, вперше виїхати першою до міста Харкова», — згадує вона.

Для нового життя Марія обрала Харків, тому що місто було відносно близько до Слов’янська, а ще там, за її словами, дешевші ціни на нерухомість.

23 грудня Марія переїхала до Харкова. Проте навіть після власного виїзду вона не припинила переконувати родичів чоловіка залишити небезпечну територію. Вона телефонувала у Миколаївку — до своєї свекрухи та бабусі чоловіка — і просила їх виїжджати.

«Я продовжувала далі дзвонити в місто Миколаївку до своєї свекрухи, до бабусі чоловіка з проханням того, що пора виїжджати. Що я це зробила, вам є куди їхати, можемо вже знайти житло», — розповідає Марія.

Ці розмови були непростими. Але зрештою родичі погодилися на виїзд у лютому. Мама чоловіка Марії згодом зізналася, що шкодує, що не зробила цього раніше.

«Я навіть не встигла відпочити»

Після переїзду Марія Письменна майже одразу знайшла роботу. Сталося це буквально за кілька днів. Її мама також продовжує працювати. Попри вимушений переїзд і тугу за рідним містом, родина відчула те, чого їй так не вистачало під час життя під постійною загрозою обстрілів — спокій.

«Ми дуже щасливі, що кожну ніч ми можемо засинати й знати, що ти завтра прокинешся. На душі стало в рази спокійніше», — зізнається жінка.

Тепер вечір для неї виглядає зовсім інакше.

«Тепер ти лягаєш спати не о першій ночі, чекаючи на літ шахедів, а спокійно о 10:00 після роботи і готуєшся до наступного дня», — додає.

«Ми не сумуємо за стінами квартир»

Попри це, переселенка не приховує: за Слов’янськом вона сумує. Однак сумує не за квартирою чи стінами будинку.

«Я, моя сім’я, ми не сумуємо за стінами квартир. Я сумую за вулицями, котрими я гуляла. Я сумую за краєвидами, котрі я бачила», — говорить вона.

За її словами, особливо бракує звичайного повсякденного життя, яке до війни здавалося буденним і майже непомітним.

«Я сумую навіть за своїм розпорядком дня, як я близько ходила до супермаркету, скуплялася, як на базар їздила, сало купляла вдома і як зустрічалася з друзями в кав’ярні. Що не треба було заздалегідь домовлятися про зустріч — всі вийшли, і всі разом», — розповідає.

Водночас Марія розуміє, що повернення додому зараз неможливе. Проте надію на це вона не втратила, сподівається, що колись таки вдасться приїхати в Слов'янськ. 

«Я з міста кераміки»

Розповідаючи про Слов’янськ, Марія Письменна згадує не лише людей і повсякденне життя. Для неї місто має власні особливі символи.

«Я з міста кераміки, де ти можеш купити собі від чашки, глечика і до плитки в квартиру», — говорить вона.

Серед образів рідного міста для неї також — солоні озера та гора Карачун, з котрої відкривається повністю весь вид на Слов’янськ та Краматорськ. 

Харків, попри всі його переваги, такого відчуття дому їй, зізнається, поки не дає.

«В мене нема відчуття в Харкові, що я як вдома, тому що інший менталітет, інші люди, інші правила», — пояснює Марія.

Водночас нове місто змогло її здивувати. Одним із таких моментів стала звичайна комунальна робота взимку.

«Так, для мене було здивуванням, коли приходив зранку комунальник і прочищав якоюсь спеціальною машиною лавочки від снігу. Оце був для мене шок. В плані чистоти Харків дуже популярний в цьому плані, Слов’янськ ще не настільки», — згадує жінка.

«Я звикла, коли все дуже близько»

Ще одна відмінність Харкова для Марії — його масштаб. Місто велике, розтягнуте, де до роботи тільки можна 15 км доїжджати, що для неї не є перевагою.  У Слов’янську, зізнається, її життя було значно компактнішим. Якщо жити в центрі, практично все необхідне знаходиться поруч.

«Коли ти вдома, ти 3 хвилини пішки і ти вже і в супермаркеті, і на площі, і п’єш каву, і на роботі, і в магазині одяг купляєш», — розповідає Марія.

Саме тому, на її думку, в маленькому місті автомобіль часто взагалі не потрібен. У Харкові все інакше, тут свої правила, свій ритм, які не завжди комфортні. 

«Треба мати велику сміливість, щоб просто зробити цей крок»

Марія Письменна знає про евакуацію не з чужих розповідей. Вона сама багато разів їздила за людьми, переконувала їх залишати небезпечні території та допомагала їм виїхати. Тепер вона говорить про евакуацію ще й з особистого досвіду.

Співрозмовниця зауважує: для того, щоб виїхати на евакуацію, треба велика сміливість! Адже момент, коли людина зачиняє двері власного будинку, означає, що звичне життя залишається позаду, а попереду — невідомість. Саме тому людині потрібна велика внутрішня сила, щоб зважитися на виїзд. Але цей крок, переконана вона, необхідно робити.

Водночас Марія радить не чекати моменту, коли виїзд стане єдиним можливим рішенням і часу на підготовку вже не залишиться.

«Краще зробити це завчасно і ти отримуєш від цього більше і буде і легше це зробити», — підсумовує вона.

Для жінки ж евакуація стала не просто переїздом з одного міста в інше. Це був крок, на який вона наважилася після життя у Слов’янську впродовж п’яти поколінь своєї родини.

Тепер її життя пов’язане з Харківською областю. Але думками вона все одно залишається у Слов’янську — серед знайомих вулиць, краєвидів, солоних озер, гори Карачун, кав’ярень, базару та друзів, з якими колись можна було просто вийти з дому й зустрітися без попередніх дзвінків.

І попри те, що зараз вона не може повернутися, Марія продовжує вірити, що одного дня зможе знову опинитися вдома.

Читайте також: Дім усередині нас: історія переселенки Наталії Макаренко зі Слов’янська

Facebook, Instagram, Telegram, Viber - це ваші швидкі доступи до найважливіших новин