Невыдуманная история жизни славянского партизана

Письмо в редакцию

К 70-летию окончания Второй мировой войны преподаватель СКНАУ Виктория Святченко подготовила письмо-реквием про своего дедушку Петра Яковлевича Святченко, который в годы Второй мировой войны состоял в партизанском отряде Константина Мележика.

До 70-річчя Великої Перемоги

Партизан Вітчизняної Війни Святченко Петро Якович

Друга світова війна стала найбільшою в історії людства. Ніколи до цього історія не знала війни з такою кількістю жертв. Я впевнена, що немає родини, яка б не втратила близьких у цьому кошмарі. А також явпевнена, що кожна українська сім’я має у себе рідних, якими можна пишатися, гордитися і наслідувати.

Гортая сімейний альбом, я люблю розглядати старі фотографії. На багатьох з них – моя бабуся, мій дідусь…

Ні, не мої… Я повинна виправитися: бабуся та дідусь мого чоловіка. Їх я ніколи не бачила, але постійно до сьогодні чую теплі спогади. Одного разу, близько 10 років тому (стільки я знайома зі своїм чоловіком), я запитала у нього, що дідусь розповідав про Велику Вітчизняну війну, бо в часи Другої Світової, з 1941 по 1943 роки, дідусь був командиром групи Краснолиманського партизанського загону Мележика К.Д., що діяла у Донецькій та Луганській областях. Він багато розповідав чоловікові про страхи, які йому довелося пережити. Тому мій чоловік зростав в атмосфері спогадів.

Напередодні 70-річчя Великої Перемоги я спробую розповісти все те, що я чула від рідної людини.

Мій дідусь, Святченко Петр Якович, один з п’ятьох дітей Святченко Якова Сергійовича та Мотрони Сидорівни, народився 15 травня 1915 р., в селищі Студенок Ізюмського району Харківської області.

Закінчив Студенокську семирічну школу №1. На той час неабияка освіта!

Свою трудову діяльність розпочав ще змалку, коли брат Іван взяв дідуся помічником майстра Ізюмського паровозоремонтного заводу, а у 1933 році дідусь на цьому ж заводі вже працював ливарником. Потім працював секретарем виконкому Студенецької сільської Ради.

Коли розпочалася війна дідусю було 26 років.

Спритний, сміливий та відважний Петро не міг не протистояти фашистським загарбникам. Згодом, у 1941 році, він добровільно приєднався до загону Мележика К.Д. та активно брав участь у різноманітних операціях: розвідка в тилу противника, виявлення його вогневих точок, знищення лінії зв'язку фашистів, мінування територій.

Так, 16 серпня 1942р. загоном була влаштована засідка на дорозі Слов'янськ-Ізюм на ділянці Тепленського лісу. Партизани загону гранатами знищили 2 німецькі автомашини з боєприпасами і 7 гітлерівців. У цій операції дідусь вперше особливо відзначився.

3 вересня цього ж року загін знищив продовольчий склад противника в селі Олександрівці Лиманського району, а вже 12 вересня на дорозі Слов'янськ-Маяки було знищено автоцистерну з пальним, автомашину з боєприпасами і 6 німців.

Принишклі кремезні дуби Кремінського лісу, закрили могутніми плечима тендітні берізки. Опадали з цвіту сріблясті роси. Так було на землі. А в небі постійно кипіли бої. 15 вересня 1942 року через дідуся партизанський загін Мележика К.Д. зв'язався з іншими партизанськими загонами, дислокованих в Кремінському лісі (Ямський, Краснолиманський, Ворошиловградський, загін Хайрутдіпова з оточенців Червоної Армії), після чого загін проводив бойові дії разом з перерахованими партизанськими загонами.

17 листопада група партизан у складі командира Петра Святченка здійснила наліт на німецький гарнізон у господарстві «Ставки» Лиманського району. Про цей випадок хочу розповісти більш докладніше. У результаті нальоту та знищення німецького складу з продовольством було роздано населенню 12 т зерна і борошна (!), партизани взяли на фермі 20 голів великої рогатої худоби, пару коней, продукти і повернулися в розташування загону, що знаходиться в цьому господарстві. Поліція розбіглася, не прийнявши бою!

Вже 20 листопада група партизан здійснила вибух залізничного ешелону між ст. Гусарівка та Бантишеве Південно-Донецької залізниці. Було розбито 2 паровоза та 57 вагонів, вбито до 250 німецьких солдатів і офіцерів, поранено більше 100 чоловік.

Хочу додати ще про одну хоробру діяльність дідуся: разом зі своїми бойовими товаришами він розповсюджував серед населення листівки «За Батьківщину», повідомляв їм і роз'яснював зведення Радінформбюро. В результаті проведеної роботи в селищах Дробишева, Новоселівки, Жукова, Яровий, Студенок, Масляковкі, м. Красного Лиману зірвалися заходи, що проводила німецька влада.

Неймовірно мужня, сильна людина, відповідальна й готова прийти на допомогу – саме таким запам’ятався мій дідусь нашій родині, всім, хто його знав, з ким він товаришував, з ким працював, а особливо тим, з ким воював!За часи війни Петро Якович отримав два поранення, та бажання свободи не зупиняло його перед боротьбою з німецькими фашистами.

Усе, що я почула від рідних, багато чого навчило мене. Розповіді рідних людей про війну спонукають замислитись над власними поглядами на світ. «А чи змогла би я? А що б я зробила?» Такі питання постійно стають переді мною, коли згадую про дідуся.

Є ще одна людина, яка постійно все життя була разом із дідусем – це бабуся Олена Лаврентіївна, яка народилася 26 червня 1921 року в місті Красний Лиман. Знайомство з нею проходило в складні часи окупації Краснолиманщини. Відважний, спритний та завжди веселий (а це для жінок є майже не одним із головних якостей майбутнього чоловіка) Петро Якович з першого погляду заволодів серцем молодої чарівної жінки Олени під час вивезення жінок Красного Лиману з окупації. У них народилися син В’ячеслав (1944 рік) та донька Алла (1961 рік). Це було щасливе подружжя. Все своє життя вони прожили пліч-о-пліч, незважаючи на війну, на голод, підтримуючи один одного в скрутному становищі.

Батьківщина по праву оцінила бойові заслуги дідуся, відзначивши кількома урядовими нагородами: медаль «Партизану Вітчизняної війни» за «стійкість і мужність у партизанській боротьбі за нашу Радянську Батьківщину в тилу проти німецько-фашистських загарбників»; медаль «За бойові заслуги»; медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні»; орден Знак Пошани за високі досягнення у виробництві, науково-дослідної, державної, соціально-культурної, спортивної та іншої суспільно корисної діяльності, а також за прояви громадянської доблесті; медаль «За трудову відзнаку» вручена за ударну працю та досягнення високих показників у роботі громадян СРСР; орден «Трудового Червоного Прапора» за виявлену особливу активність, самовідданість і працьовитість при вирішенні різних господарських завдань в ході розвитку і модернізації економіки молодої радянської держави тощо, але найголовніша нагорода та відзнака – орден «Червоної зірки» за певні заслуги в обороні і забезпеченні безпеки Радянської держави як у мирний, так і воєнний час. І це далеко не весь перелік нагород, які отримав дідусь за все своє життя.

Доля була щедрою до відважного воїна: перенісши два поранення, він залишився живим і після війни прожив ще п’ятдесят років, залишивши після себе добру і світлу пам’ять.

У 1953 році дідусь закінчив Республіканську трирічну партійну школу при ЦК КП України, а у 1967 році – агробіологічний факультет Харківського державного університету ім. М.Горького.

Після закінчення війни Петро Якович працював заступником, а згодом головою Краснолиманського сільського, Слов’янського районного виконкомів, директором радгоспу «Червоний молочар», директором комбінату хлібопродуктів. Потім працював головою районної організації ветеранів Великої Вітчизняної війни, праці та Збройних Сил, був головою Товариства мисливців та рибалок.

На всіх державних посадах Петро Якович Святченко зарекомендував себе компетентним, умілим організатором, принциповим керівником. Де була потрібна його допомога, він завжди був поряд. Характерними його рисами були діловитість, наполегливість, висока відповідальність та найголовніше – людяність! Дідусь користувався заслуженим авторитетом, вів значну громадську роботу. Виховав не одне молоде покоління, за що здобув повагу та авторитет.

На жаль, після тяжкої хвороби 26 липня 1995 року Петро Якович пішов з життя.

Я пишаюся тим, що я є його онукою, і дуже жалкую про те, що не була знайома з цією органічною у повному розумінні цього слова, завжди веселою, бадьорою, активною і дуже хороброю людиною.

Присвячую цей вірш своєму дідусеві.

До дідуся-партизана

Дивлюсь сторінки той війни

І розумію боляче:

Дідусю дав життя мені!

Шаную пам'ять, стоячи!

В часи війни був партизаном,

Керівником в загоні «М»,

Зірвав усі німецькі плани

І всі споруди нанівець.

Жалкую, що тебе не знала,

Не бачила, не чула, не звала,