Галина зустрічає нас у дворі свого будинку, де вона проживає у Слов'янську. Тут вона живе вже третій рік, відколи повномасштабне вторгнення змусило її покинути дім. Жінка має статус внутрішньо переміщеної особи, ВПО, як тепер кажуть. Її шлях сюди був довгим і болісним, але погляд Галини сповнений дивовижної сили.
Хоча народилася вона на заході України, майже все доросле життя Галина прожила у Лимані, на Донеччині. Це місто стало її справжньою домівкою, місцем, де вона працювала, мала друзів, будувала плани.
"В Лимані все моє життя було", – тихо каже вона, і в голосі чути ностальгію.
У 2022 році війна підійшла впритул. Галина переїхала до Слов'янська. Чому саме сюди, а не далі на захід, де спокійніше і де її коріння?
"Та якось... не хотілося далеко їхати, і близько від дому не далеко", – пояснює Галина свій вибір. – "Думала, може, ненадовго це все. Та й звикла я тут, на Донеччині, хоч і народилася далеко. Тут все знайоме, люди... думала, легше буде. Наш менталітет дуже відрізняється, нас там не люблять. На захід? Та куди я там сама поїду, в моєму віці? Тут хоч сподівання було швидше додому повернутися. Зараз і повертатися нема куди".
Зруйнований багатоповерховий будинок, прифронтовий Лиман, Донецька область, квітень 2024 рік. Кадр з відео Суспільне Донбас
У Слов'янську, щоб якось жити, вона швидко знайшла роботу – влаштувалася на місцевому ринку.
Але війна наздогнала її і тут. Одного дня російська ракета вдарила прямо по людному ринку.
Того дня Галина втратила подругу. Сама жінка отримала поранення – уламки зачепили ногу та руку. Лікування було довгим, а рани на душі, здається, не загояться ніколи. Зараз Галина живе сама. Вона офіційно зареєстрована як ВПО й отримує гуманітарну допомогу від держави та волонтерів. Як вона дає собі раду щодня?
"Найважче? Самотність, мабуть", – зітхає жінка. – "І оця невідомість – що завтра буде? Допомогу дають, дякую, без неї ніяк. Але ж хочеться самій заробляти, не просити. Хочеться поговорити з кимось просто так, не про війну. Сумую за сусідами з Лиману, за тим життям. Але стараюся триматися. Ходжу потроху, коли нога дозволяє, дивлюся, як місто живе".
Тиша у кімнаті іноді здається нестерпною, особливо вечорами. Згадуючи весь пройдений шлях – вимушений переїзд, втрату дому, подруги, здоров'я – який висновок Галина зробила для себе?
Та попри все, Галина не втрачає віри. Її очі спалахують, коли вона говорить про майбутнє.
Її історія – одна з тисяч подібних історій українців, чиє життя війна розділила на "до" і "після". Але в очах Галини, попри пережите горе, живе незламна надія – на перемогу, на мир і на світле майбутнє рідної землі.
У південній частині Лиману, 19 квітня 2023 року. Фото: Стас Юрченко
Текст: Клара Закарян
Факультет систем і засобів масової комунікації
Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара