Вона вже двічі починала життя з нуля. Спочатку у 2015 році, коли її родина виїхала з Донеччини. Вдруге у 2024 році, коли війна знову змусила залишити місце, яке стало домом.
Ми довго говорили про звичайні речі, ніби обминаючи головне. Вона відповідала коротко і обережно, з паузами, у яких відчувалося, що кожне слово проходить внутрішню перевірку. Лише поступово розмова перестала бути поверхневою і перейшла в більш відверту.
Її звати Олеся. Їй 21. Вона з села Веселе на Донеччині.
Вона говорить спокійно, без зайвих емоцій, але в її словах відчувається досвід, який змінює людину.
Олеся розповідає, що вперше залишила дім у 2015 році. Тоді її родина переїхала до селища Межова на Дніпропетровщині. За її словами, це був складний період, але саме там вона поступово почала будувати нове життя.
З часом Межова стала для неї місцем, де з’явилося відчуття дому. Знайомі люди, звичні вулиці, щоденні справи усе це створювало відчуття стабільності. Життя стало передбачуваним, і здавалося, що найгірше позаду.
Але війна знову нагадала про себе. Вона згадує, що спочатку це були тривожні новини, які ставали дедалі частішими. Потім звуки. Прильоти було чути вже за кілька кілометрів. Ночами характерний звук «шахедів», вдень тривоги, які могли тривати майже безперервно. Це виснажувало і не давало відчуття безпеки навіть там, де ще недавно було спокійно.
Про можливий переїзд почали говорити ще приблизно за рік до цього. Спочатку як жарт, спосіб трохи зняти напругу. Але з часом стало зрозуміло, що це питання часу.
І в якийсь момент рішення довелося приймати швидко. За словами Олесі, остаточним сигналом стали розмови серед знайомих: через сусідів передали інформацію, що ситуація може різко загостритися і залишатися небезпечно. Саме тоді їй сказали купувати квитки на потяг.
У 2024 році вона переїхала до Дніпра. Вона описує це місто як великий мегаполіс із постійним рухом і різними людьми. Тут легше загубитися серед інших, але водночас легше почати нове життя.
Втім, адаптація не була простою. Олеся зізнається, що довгий час жила з відчуттям невизначеності. З одного боку - нове місто і нові можливості. З іншого - думка, що повернення ще можливе. Це не давало повністю відпустити минуле і прийняти теперішнє.
Вона ніби жила між двома точками тим, що залишилося позаду, і тим, до чого ще не звикла.
Найбільше допомогла зайнятість. Вона свідомо заповнювала свій день справами, щоб не залишатися наодинці з думками. Робота, навчання, щоденні справи стали способом втриматися.
З часом їй вдалося частково адаптуватися: вона почала краще орієнтуватися в місті, звикла до його ритму, навчилася взаємодіяти з новим середовищем.
Але коли мова заходить про дім, вона робить паузу. Дівчина пояснює, що після двох переїздів це поняття змінилося. Дім для неї - це вже не конкретне місце, а відчуття, яке ще потрібно знайти.
Говорячи про майбутнє, вона зізнається, що мріє про прості речі: стабільність, безпеку, життя без постійного очікування небезпеки. І про місце, яке можна буде назвати своїм без сумнівів. Місце, яке вона обере сама.
Дана Кожемʼяка
4 курс
Спеціальність: журналістика
Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара