Вони захищали Незалежність...

Вони віддали своє життя за Незалежність України. Загиблим на фронті слов’янцям присвячується... 

Сьогодні ми можемо спокійно ходити на роботу, обідати в улюбленій кафешці, спокійно спати, відчувати себе щасливими, вільними та незалежними. Та всі ми знаємо, що за кількадесят кілометрів від нашого спокійного життя вирує війна. Там кожен день може стати останнім, замість пташиного співу зранку чутно постріли, замість теплої постілі - вологі бліндажі. "Десь там" на війні зараз знаходяться чиїсь донька, син, тато, чоловік та мама. Вони боронять нашу Незалежність, не сплять вночі, аби ми бачили кольорові сни. 

У 2014 році Слов‘янськ пережив війну. Мир нам дістався дуже дорогою ціною. За звільнення міста з 13 травня по 5 липня 2014 року загинуло 63 українських воїни. Нажаль, війна після звільнення Слов’янська не закінчилась, вона продовжується і зараз, продовжують гинути військові, продовжують лити сльози матері. 

Не один військовий вже поклав своє життя за наше мирне небо, і пам‘ять про них завжди буде жива у наших серцях. У День Незалежності ми згадаємо наших земляків, які віддали за нашу свободу найдорожче - своє життя. 

Капітан ЗСУ Ігор Грішин 

Ігор Іванович Грішин народився 11 січня 1975 року в Слов’янську Донецької області. Середню освіту здобув у ЗОШ № 13 міста Слов’янська і вступив у Київський інститут Військово-Повітряних Сил, який закінчив зі званням старшого лейтенанта. Пізніше продовжив навчання в Інституті післядипломної освіти Львівського національного університету імені Івана Франка, яке закінчив у 2006 році.

Під час російсько-української війни на Сході України служив у 16-й окремій бригаді армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України, де виконував обов’язки бортового авіаційного техніка вертолітної ланки.

Загинув 2 травня 2014 р. під час збиття сепаратистами 2-х вертольотів Мі-24П в районі с. Карпівка (Слов’янський район). У Ігоря залишились дружина та три доньки. Похований у селі Берлин Бродівського району Львівської області.

 Солдат ЗСУ Андрій Ременюк

Андрій Ременюк народився 16 вересня 1986 року в селищі міського типу Вергулівка Брянківської міської ради Луганської області. У 2004 році закінчив загальноосвітню школу, у 2005 році – Слов’янське професійно-технічне училище №56 імені П.Ф.Кривоноса (нині – Слов’янський багатопрофільний регіональний центр професійної освіти імені П.Ф.Кривоноса; місто Слов’янськ Донецької області) за спеціальністю "Провідник пасажирських поїздів".

У 2005-2006 роках проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України. У 2006-2009 роках працював провідником пасажирського потягу на Укрзалізниці. У 2009-2011 роках проходив службу в органах Державної кримінальної виконавчої служби України на посаді молодшого начальницького складу.

Мешкав у місті Луганськ. Після окупації Луганська разом з дружиною та сином переїхав до міста Дніпродзержинськ (нині – Кам’янське) Дніпропетровської області. Працював у Києві.

У вересні 2014 року добровольцем мобілізований до лав ЗСУ. З вересня 2014 року служив у 30-й окремій гвардійській механізованій бригаді Сухопутних військ ЗСУ (військова частина А0409, місто Новоград-Волинський Житомирської області), з жовтня 2014 року – стрільцем-зенітником 90-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ (з осені 2014 року – 90-й окремий аеромобільний батальйон входить до складу 81-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України; військова частина польова пошта В1611, місто Костянтинівка Донецької області).

З листопада 2014 року брав участь в Антитерористичній операції на сході України. Позивні «Луганськ», «Дюха».

8 грудня 2014 року Андрій Ременюк загинув під час обстрілу російськими бойовиками селища Піски Ясинуватського району Донецької області в ході боїв за Міжнародний аеропорт «Донецьк».

11 грудня 2014 року похований на Північному кладовищі міста Слов’янськ Донецької області. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (15.05.2015; посмертно). Залишились батьки, дві сестри, брат, дружина та син.

23 травня 2017 року в місті Слов’янськ на будівлі Слов’янського багатопрофільного регіонального центру професійної освіти імені П.Ф.Кривоноса (вулиця Гагаріна, 5), де навчався Андрій Ременюк, йому відкрито меморіальну дошку.

Старший сержант ЗСУ Микола Колосовський

Микола Колосовський народився 11 жовтня 1977 року у м. Лобня Московської області. Навчався у Слов’янській школі № 15. Дуже полюбив історію Другої світової війни, навіть займався розкопками на лінії Слов’янськ – Старобільськ. Потім працював у будівельно-ремонтних бригадах, клав плитку та штукатурив.

З часом Микола Колосовьский почав захоплюватись патріотичною тематикою. Зрозумів, що не тільки мешкає в Україні, а й по-справжньому любить її. Під час шостої хвилі мобілізації, у серпні 2015 року, він сам виявив бажання піти служити у котрийсь із добробатів, але його вмовили підписати контракт із ЗСУ.

Старший сержант, командир БМП-1 54-ї окремої механізованої бригади. Там він себе знайшов. Не ховався, був дуже рішучим. Якось після одного бою поклав тіла двох загиблих побратимів біля ящика з-під набоїв, сів на нього і, як молитву, повторював, що ніколи не пробачить і буде бити ворога, допоки живий буде.

Загинув 19 серпня, приблизно в 0:20, біля села Троїцьке, Попаснянського району, Луганської області. Коли Микола був в окопі, вороги раптово почали артилерійський обстріл 122-мм снарядами. Перший снаряд ліг за декілька метрів від Миколи. Він прийняв усе на себе, прикривши солдата, який був попереду. Але другий снаряд накрив вже їх обох. Микола Колосовський потрапив на небо. Поховали Героя 22 серпня у Слов’ян­ську. В нього залишилися батько та син. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Матрос ЗСУ Роман Напрягло

Напрягло Роман Дмитрович народився 14 лютого 1997 року в місті Слов‘янськ Донецької області. У 2012 році закінчив 9 класів загальноосвітньої школи №7 міста Слов‘янськ, у 2016 році - Слов’янський коледж Національного авіаційного університету за спеціальністю «Конструювання, виготовлення та технічне обслуговування виробів електронної техніки».

У 2014 році під час окупації міста Слов‘янськ російсько-терористичними угрупуваннями хлопець займав чітку проукраїнську позицію. Після звільнення міста займався волонтерською діяльністю. Перебував у зоні проведення Антитерористичної операції в якості волонтера. Був активістом Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Сокіл», бійцем Легіону Свободи.

З літа 2016 року проходив військову службу за контрактом в 1-му окремому батальйоні морської піхоти імені Костянтина Ольшанського 36-ї окремої бригади морської піхоти Військово-Морських Сил ЗСУ (військова частина А2777, місто Миколаїв).

З осені 2016 року брав участь в Антитерористичній операції на сході України.

26 лютого 2017 року матрос Напрягло помер по дорозі до лікарні від поранення в шию, яке отримав від кулі снайпера, коли намагався витягнути пораненого побратима з-під обстрілу поблизу селища міського типу Талаківка Кальміуського району міста Маріуполь Донецької області.

28 лютого 2017 року похований на Північному кладовищі міста Слов‘янськ. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (10.04.2017; посмертно). Залишились батьки та сестра.

Річниця загибелі військовослужбовця зі Слов’янська Романа Напрягло. Спогади

Старшина Служби цивільного захисту Олег Бойцов.

Олег Бойцов народився в 1979 році, проживав в місті Слов'янську Донецької області. 

Старшина Служби цивільного захисту, старший сапер частини піротехнічних робіт та гуманітарного розмінування аварійно-рятувального загону спецпризначення ГУ ДСНС України у Донецькій області.

Загинув 9 квітня 2019 року о 10:30 у районі селища міського типу Зайцеве, Донецької області, в результаті вибуху невідомого вибухонебезпечного предмету під час проведення робіт з обстеження та очищення території від вибухонебезпечних предметів поблизу насосної станції каналу Сіверський Донець - Донбас. У нього залишилася дружина і двоє дітей. 

Імена наших земляків назавжди вписані в історію сучасної України та її боротьби за незалежність. Згадаймо їх сьогодні хвилиною мовчання та вшануємо світлу пам’ять усіх, хто не повернувся додому з війни. 

У статті використані матеріали з відкритих джерел