З березня минулого року не живу у Слов’янську. Записки війни у Слов’янську

02.02.2023

Що нас чекає навесні цього року? Чи можна буде повертатися у Словʼянськ найближчими місяцями? А якщо так, то чи варто? 

На фоні прогнозів про можливу нову хвилю російського наступу в найближчі тижні такі думки викликають все більше тривоги. І народжують ще більше супутніх питань, на які немає жодних відповідей. А найгірше - що ніхто мені не відповість на ці питання. Бо інші так само не знають, що правильно.

Чи хотіла б я повернутися у Словʼянськ? Так. 

А коли? Точно не прямо зараз. Як мені здається, побачене сто відсотків мене розчарує та засмутить. Адже попри те, що повномасштабна війна триває майже рік, десь там у підсвідомості ще живуть образи міста до 24 лютого. Бо запамʼятала я його саме таким під час виїзду. І це також попри те, що я щоразу бачу наслідки обстрілів. Але одна справа - бачити окремі руйнування, а зовсім інше - побачити цілісну картину наслідків російських обстрілів.

Інший момент - я ж розумію, що відвикла вже від звуків вибухів. На відміну від моєї мами, яка нікуди не виїжджала. Ба більше - вона по звуку вже розпізнає, що саме й куди прилетіло. Або не прилетіло, а навпаки. Мама призвичаїлася до того, що в будь-який момент може прилетіти, навіть коли не оголошена повітряна тривога. Призвичаїлася до високих цін, періодичного відключення води й опалення. Звикла піднімати на девʼятий поверх по 80 літрів води. Звикла до похмурих облич сусідів та людей на ринку. До думки, що головне зараз - вижити і зберегти здоровий глузд.

Мені здається, що в плані витримки я мамі багато в чому програю. Бо щось мені підказує, що по мені б це вдарило сильніше. Хоча хто зна.

Втім, шо я маю? Я маю те, що з березня минулого року не живу у Словʼянську і жодного разу туди ще не приїжджала. Там, де я живу, безпекова ситуація дозволяє сходити на перерву по буднях у кафе, по вихідних - у філармонію чи театр, чи кіно. Так, світло вимикають, воду - разом зі світлом. Але все це дрібниці, не варті гніву незручності. Вони ніщо в порівнянні з тим, коли мама дзвонить серед ночі і каже:

“Ти знаєш, зараз було чотири таких гучних прильотів, що дрижали не тільки вікна, та навіть двері й підлога. Це, мабуть, по нам і по Краматорську”

І мама знову, чорт забирай, була права. А наступного дня вона каже: повертатись ще рано. А краще - взагалі не варто в найближчі роки. На моє питання - чому, вона зазвичай каже так:

“Бо ніколи не буде спокійного життя вже в тому краї, якому не пощастило бути так близько від росії”