Більше року не вдома. Записки війни у Слов’янську

У цьому блозі - про життя поза Слов’янськом. Тисячі наших містян перебувають не вдома. Хтось виїхав за кордон, хтось - у інші області. Сьогоднішня розповідь про евакуацію на захід України. 

Я ніколи не думала, що колись так довго не зможу побувати у рідному місті, прогулятись улюбленими серцю доріжками дитинства та прокинутись у батьківській хаті. Вже більше року я - внутрішньо-переміщена особа. Ці страшні слова, які частині українців знайомі вже з 2014 року. 

У Слов’янську останній раз я була у березні 2022 року, тоді наважилась виїхати через загострення ситуації. Так склалось, що переїхати довелось більш ніж за 1000 кілометрів від дому. У перші дні після переїзду нове місто було таким чужим, непривітним і непривабливим. 

Найпершим же випробуванням було знайти житло. Його не було ні хорошого ні поганого, адже в місті на той час перебувало дуже багато переселенців, зокрема з Києва. Зараз ситуація простіша. 

За час перебування тут доводиться змінювати вже третю квартиру. Проте більш ніж за рік вже навіть звично знаходитись не вдома. Навпаки, мені дуже незвично уявити себе у Слов’янську. Який він став, що я відчуватиму, коли приїду, побачу руйнування, чи захочу залишатись там? Ці питання для мене поки відкриті. Проте тонкі нотки ностальгії по тому життю до великої війни супроводжують мене весь цей час. 

З часом вже стало більш звично жити в іншому місті. Є робота, налагоджені маршрути, знайомі вулиці, магазини. Тут трохи інші люди, інші традиції та закони життя, проте все одно відчуваєш себе в одному великому домі з усіма українцями. Мабуть, набагато важче було б за кордоном, де зовсім інше життя, інші проблеми і справи, інша мова. Більшість друзів і знайомих роз’їхались, а хтось вже не планує повертатись до Донецької області, бо не бачить перспектив. 

Хоч і далеко від Слов’янська, але вже доводилось випадково зустрічати на вулицях наших містян, від цього стає особливо тепло на душі. Тут залишається багато переселенців і з Донеччини і з Харківщини і з Херсонщини. 

Зараз рідне місто зі мною онлайн: у новинах, фотографіях, відео та телефонних розмовах. Кожен раз після обстрілів стає неймовірно боляче. 

Дуже сподіваюсь, що вже незабаром туди можна буде поїхати без страху за своє життя та здоров’я. Попереду нас чекають довгі роки відновлення, очищення нашої землі від мін та снарядів, відбудова зруйнованого житла. Це буде зовсім інше життя, проте життя з надією на світле та мирне майбутнє. 

Уродженка Слов’янська