"Я хочу, щоб все навколо було українським, щоб в кожному куточку лунала тільки рідна мова" - історія волонтерки з Дружківки Аліни Сухомлін

Сьогодні відзначаємо День волонтера - день, коли ми дякуємо всім тим, хто віддає свою енергію, час і серце на допомогу іншим. Волонтери - це справжні герої нашого часу, які безкорисливо працюють заради перемоги, підтримки та добра. Журналісти 0372 розкажуть вам про волонтерку Аліну Сухомлін з Дружківки, яка певний час жила і волонтерила у Чернівцях.

Аліна Сухомлін народилася і провела дитинство у Дружківці, містечку на Донеччині. У 2014 році місто опинилося під контролем російських терористів. На той момент Аліні було лише 15 років, і ці події докорінно вплинули на її погляди на світ.

Невдовзі вона переїхала до Києва й вирішила присвятити себе допомозі українським військовим. З того часу волонтерство стало частиною її життя.

2014 рік став переломним для неї та її рідного міста, коли туди прийшла війна.

Будучи підлітком, вона зіткнулася з реальністю, яка змусила її шукати відповіді на складні питання. У середовищі, де більшість не цікавилася українською культурою чи мовою, Аліні доводилося самостійно формувати власну позицію. 

“У Дружківці на той час переважали люди, які чекали росіян, але були і ті, які висловлювали свої проукраїнські позиції”.

Досі Аліна згадує, референдум, який проходив у Дружківці. 

“Не розуміла тоді, як таке може відбуватися в Україні, багато з друзів, які йшли поруч зі мною сказали “какая разніца”. Тепер вже є різниця для всіх” - розповіла волонтерка. 

У Дружківці проживала бабуся Аліни, яка часто висловлювала побоювання за внучку. Аліна у свою чергу почала рідше приїжджати додому, і посвятила всю себе у волонтерську роботу у Києві. Саме тут вона вперше відчула себе частиною великої спільноти. 

Її нове коло спілкування складалося з патріотично налаштованих волонтерів, які поділяли її прагнення допомагати. Вона активно долучилася до роботи громадських організацій, брала участь у волонтерських ініціативах.

Згодом Аліну запросили приєднатися до "Сокіл" — організації молоді, що підтримувала патріотичні ідеї.

Саме в цій спільноті вона знайшла своє місце. Участь в організації відкрила для неї нові можливості: вона брала участь в акціях, організовувала зустрічі. Тоді ж вона створила сторінку у Facebook, яка згодом стала її головним інструментом для зборів. Згодом, ні з ким не співпрацювала, тільки через свою авдиторію. 

Вони збирали їжу, одяг, взуття.

"Тоді наші потреби були зовсім іншими, - згадує вона. Ми навіть не думали про такі речі, як дрони чи високотехнологічне обладнання. Ми просто робили те, що було під силу".

Пізніше Аліна переїхала до Чернівців, але продовжила волонтерську діяльність. Хоча з місцевими волонтерами майже не співпрацювала, проте докладала максимум зусиль, щоб допомагати самотужки.

“Є окремі люди, з якими я тут співпрацюю. Особливо влада допомагає та рятує хлопців. А інші зайняті своїм життям, собою, на жаль”.

На жаль, ситуація з готовністю людей допомагати суттєво змінилася, — зазначає Аліна. Якщо на початку війни вдавалося зібрати велику суму за два тижні, то зараз на ту ж саму суму може піти кілька місяців.

"Люди дуже втомилися від війни. Багато хто зараз не хоче жертвувати свої гроші. Але ж це настільки просто: твій один донат може дорівнювати вартості однієї чашки кави”.

Волонтерка пригадує ситуацію, яка завжди пробирає до сліз.

“Одного ранку дівчина надіслала 100 гривень, та написала, що це могла б бути її вранішня кава, але комусь це буде важливіше”.

Серед історій, які найбільше зворушують, є одна, що завжди нагадує Аліні про глибоку людську силу. Це матір загиблого військового, яка постійно підтримує її збори. Незалежно від суми, це може бути невелика допомога чи значний внесок — ця жінка завжди знаходить можливість допомогти.

"Мене це бере за душу. Її підтримка має для мене особливе значення. Адже вона вже пережила неймовірний біль втрати, але все одно продовжує допомагати тим, хто бореться далі. Я дуже вдячна їй за кожен внесок, бо це не лише про гроші, а про величезну людську щедрість і співпереживання”, - ділиться волонтерка.

Аліна мріє про день, коли війна закінчиться, а вся Донеччина залишиться Україною. Вона вірить, що її рідний край знову стане частиною великої України, і це буде перемога не лише на фронті, а й у серці кожного українця.

"Моя велика мета - повернутися додому, в Донецьку область, і зробити все можливе для розвитку рідного міста та сусідніх міст. Я хочу, щоб все навколо було українським, щоб в кожному куточку лунала тільки рідна мова. Це мрія, яку я ношу в серці, і я вірю, що вона здійсниться", - ділиться Аліна.

Найважче у війні - це втрати. Занадто багато українців уже віддали свої життя за свободу та майбутнє країни.

"Морально дуже важко переживати втрати. Мене це просто вбиває кожного разу. Кожна втрата болить так само, і це буквально розриває мене зсередини" 

Історія Аліни - це приклад сили та вірності своїй країні. Її шлях показує, як важливо підтримувати один одного, залишатися єдиними і вірити у перемогу, навіть коли все здається важким. Кожен з нас може внести свій вклад у спільну справу, як це робить Аліна, перетворюючи біль і втрати на мотивацію рухатися вперед заради майбутнього України.

Читайте також: "Повернутись із СЗЧ", - військова служба правопорядку роз’яснила зміни до законодавства